Липень 1857
1 липня.
Сьогодні послав я з пароплавом лист М. Лазаревському. Можливо, що останній із задушливої тюрми — дав би Бог! Я дуже винен перед моїм нелицемірним другом. Мені слід би було відповісти йому на лист з 2 травня зараз же після одержання, себто 3 червня. Але я, чекаючи радісної звістки з Оренбурґу, яку мені хотілось подати йому першому, даремне прождав цілий місяць і все таки мусів був йому написати, що я не вільний; і до 20 липня, а може й до серпня такий самий салдат, як і перше був, тілько з тою різницею, що мені дозволено наймать за себе вартового та ночувать на городі, чим я із вдячністю користуюсь. До 20 липня я віддалив від себе всякі турботні думки і тішуся тепер щоранку розкошами повної самоти і навіть шклянкою, правда абиякого, та все таки чаю. Якби ще добру циґару встромлену в лице, наприклад таку, як [ті, що їх] прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі. Але це вже забагато! А сьогодні справді в Петергофі свято. Бучне, царське свято! Давно колись, 1836 року, якщо не помиляюсь, я до того був зачарований оповіданнями про це чарівне свято, що, не спитавшись хазяїна (я був тоді в науці у маляра, чи то в так званого кімнатного живописця, такого собі Ширяєва, людини неотесаної і жорстокої) і не зважаючи на наслідки самовольного виходу (я знав напевно, що він мене не відпустить), із шматком чорного хліба, з копою міді в кишені і в пістровому халаті, який звичайно носять учні-ремісники, утік з роботи просто до Петергофу на гуляння. Гарний, мабуть, був я тоді! Дивно одначе, — мені й наполовину не подобався тоді розкішний Самсон та інші фонтани і взагалі свято в порівнянні з тим, що мені про нього наговорили, — чи занадто вже запалили уяву оповіданням, чи я просто втомився й був голодний. Остання причина либонь правдивіша. Та до всього того я ще побачив в юрбі свого грізного хазяїна з пишною своєю хазяйкою. Оця остання подія зовсім захмарила блискучість і пишність свята. І я, не дочекавшись ілюмінації, вернувся назад зовсім не зачарований тим, що було. Вибрик цей обійшовся мені щасливо. Навзавтра знайшли мене на горищі, коли я спав, і ніхто й не підозрівав, що я виходив самовільно. Сказати правду, я й сам це ніби за якийсь сон уважав.
Удруге, 1839 року, відвідав я петергофське свято за зовсім інших обставин. Цим разом на Бердовському пароплаві був я в товаристві свого великого вчителя Карла Павловича Брюлова вкупі з [його] улюбленими учнями Петровським і Міхайловим. Хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні найбільшого живописця нашого століття! Самому тепер не віриться, а дійсно так було. Я з брудного горища, я, нікчемний замазура, на крилах перелетів до чарівних заль Академії Мистецтв. Але чим же я хвалюся? чим я довів, що користувався наукою і дружнім довірям найбільшого артиста в світі? Зовсім нічим. До його недоречного одруження й після доречного розводу я жив у нього на кватирі, або, краще сказати, в його майстерні. І що ж я робив? Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати... Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крови гайдамаків. В сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, передо мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Передо мною стелився степ, засіяний могилами. Передо мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй... І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання — і нічого більше.
Дивне, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопись — моя майбутня професія, мій хліб насушний, та замість того, щоб вивчити її глибокі таїнства та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюлов, я компонував вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив і які врешті позбавили мене волі та які, не дивлячись на всемогутню нелюдську заборону, я все таки нишком ліплю і навіть подумую іноді про те, щоб надрюкувати (звичайно, під іншим імям) ці плаксиві, худорляві діти свої. Справді, дивне це невгамонне покликання!
Не знаю, чи дістану я тут од Кухаренка його думку про моє останнє чадо ("Москалева Криниця"). Я ціню його думку чутливої, благородної людини, і як думку щирого, самобутнього земляка свого. Шкода мені, що я не можу тепер одвідати його на його привільній Чорноморії. А як би хотілося. Та що робити! Спочатку сплачується борг, потім заспокоюється голод — перші потреби, а на решту купується втіха. Так, принаймні, роблять статечні люди. А я й тінню боюся бути подібний до необачного циндри. Гульнув і я колись на свою пайку. Годі.
Пора, пора душой смириться,
Надь жизнью нечего глумиться,
Отвдавъ горькаго плода.
Минулого року комендант одержував тут "Библіотеку для чтенія". Бувало, хоч переклад Курочкіна з Беранже прочитаєш — все таки легше стане. А тепер, крім фелєтона "П[етербургскихъ] Вдомостей", зовсім немає нічого сучасно-літературного. Та й за цю миршаву сучасність треба платити петрушкою й укропом. Хоч би редька швидше виростала, а то соромно вже стало старих одним і тим самим продуктом частувати.
2 липня.
Дві випадково зроблені мною речі так удались, як рідко коли вдаються твори, глибоко продумані. Перша річ — оцей журнал, що в ці томливі дні дожидання став для мене необхідний, як болящому лікар. Друга річ — це мідний чайник, що стає необхідний для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника чи без чаю я, бувало, якось ліниво брався за це рукоділля. Тепер же ледве встигаю налити в шклянку чаю, як перо само проситься в руку. Самовар — той шипінням своїм заохочує до праці, це зрозуміле. Щоправда, я не мав нагоди зазнати на собі цього спасенного впливу самовару, але мав нагоду на ділі переконатися в цій чарівній силі його над іншими. А саме був у мене колись на Україні приятель, такий собі п. Афанасєв, або Чужбинський. У 1846 році доля звела нас у "Цареграді", не в отоманській столиці, а в єдиному трахтирі в місті Чернігові. Мене доля закинула туди в службових справах, а його з непереможної любови до розкиданого життя або, як він висловлювався, за поривом серця. Я знав його, як найнесамовитішого й невичерпаного віршороба, але не знав того захованого механізму, що пускав у рух це невтомне надхнення. І тоді тілько, коли оселились ми [вкупі], уникаючи зайвих видатків поперше, а подруге, щоб, як товариші по ремеслу, "созерцать" один одного у всі хвилини дня й ночі, — тоді тілько я довідався про потайну спружину, що двигала це справді невтомне надхнення. Спружиною цією був шипучий самовар. Спочатку я не міг второпати того, чому мій товариш по ремеслу не замовить, коли йому захочеться, шклянку чаю з буфету, як я це роблю, а неодмінно велить подати самовар. Але коли я розглянув приятеля трохи ближче, то виявилось, що він властиво не самовар велів подавати, а велів подавати надхнення, або спружину, що пускала в рух цю таємничу силу. Я спершу дивувався, звідкіля, із якого джерела випливають у нього такі величезні вірші, а виявилось, що "ларчикъ просто отворялся".
Ми прожили з ним укупі ввесь великий піст, і не було в місті не тілько панночки, дами, навіть старенької, якій би він [не написав] до альбому не якесь чотирьохстишшя (він дрібницями гордував), а цілу важенну ідилію. Якщо ж альбому не знаходилось у якоїнебудь чарівниці, як наприклад, у старенької Дорохової, вдови відомого ґенерала 1812 року, то він підносив їй просто на шістьох і більше аркушах найсентиментальніше посланіє.
Та це все нічого. Хто з нас хиб не має? А суть діла в тому, що, коли довелось нам платити дань "володареві" "Цареграду", то в товариша по ремеслу готової дані не знайшлося. І я мусів заплатити, не рахуючи іншого спожиття, за самий локомотив, що пускав у рух надхнення, 23 карбованці сріблом, яких, не зважаючи на дружнє слово чести, я й досі не одержав. Ось чому я на ділі пізнав вплив шипучого самовара на моральні сили людини.
У моєму становищі натурально, що я раз-у-раз нуждався копійкою. І я писав до нього двічі до Києва про згадані 23 карб[ованці], та він навіть віршами не відповів. Я так і подумав, що гай-гай! Росія втратила другого Тредяковського. Але я помилився. Минулої зими в фелєтоні "Р[усскаго] Инвалида" бачу на безконечних шпальтах безконечний український вірш з нагоди... не памятаю, з якої власне нагоди. Памятаю тілько, що [були це] гидкі й підлі лестощі російській зброї. Бач! думаю собі, чи не мій це приятель так пописується? Дивлюсь, — справді він, А. Чужбинський. Так ти, мій любий, живий і здоровий та ще й падлючити навчився! Бажаю тобі успіху на вибраному полі, але зустрітися з тобою не бажаю.
Не памятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найпевніший дружбометр — це гроші, і він сказав правду. Правдива, справжня приязнь, що виявляється тілько в критичних, трудних випадках, і та навіть потребує цього холодного мірила. Найживіша, надхненна мова приязні — це гроші, і що більша нужда, то щиріша приязнь, яка проганяє цю голодну відьму. Я був такий щасливий у своїм, можна сказати, коловоротнім житті, що не раз вкушав плоду від цього райського древа. І в теперішній, мені здається, найкритичніший час, я дістаю [від Лазаревського] 75 карб., — за що? за яку послугу? Ми з ним бачились усього двічі. Вперше — в Орській Кріпості; вдруге — в Оренбурзі. Пошли, Господи, всім людям таку дружбу й такого друга, як Лазаревський. Але викоріни цей бурян, що виріс на ниві найблагороднішого почуття. Викоріни таких друзів, як Афанасєв, Бархвіц та Апрєлєв. Правда, і Бархвіц, і Афанасєв — це погань, дрібнота, але Апрєлєв — це значна, показна людина, це не якийнебудь чугуївський улан чи лінійний поручник-запивайло, а ротмістр Кавалєрґардського Її Величества полку, відомий у столиці сибарит і обжера. Це, як то кажуть, видатна особа. З цією видатною особою спізнався я в 1841 році в одного мого земляка, в такого собі Соколовського. Перше вражіння було на його користь. Молодий, свіжий, румяний черевань (я, не знаю чому, особливо вірю в добротність людей такої комплєкції та кольориту). І щоб довершити своє зачарування, я уявив собі його ще й лібералом. Ось ми знайомимось, потім заприязнюємося, переходимо на "ти" і нарешті входимо у фінансові стосунки. Він мені замовляє свій портрет. І я йому дозволяю приїздити до мене на сеанси з власним фриштиком, що склався з двохсот устриць, чверті холодної телятини, шести пляшок портеру й однієї пляшки джину. Все це зїдалось і виписалось підчас сеансу в найбільшій приязні. Третій сеанс почався в нас на "ти" і скінчився шампанським. Я був захоплений другом-аристократом. Скінчилися сеанси, пішов я до друга за мздою, — друг зайнятий, нікого не приймає, вдруге — те саме, втретє, вчетверте... і так до десяти разів — все те саме. Я плюнув другові на поріг та й ходити перестав. Таких друзів у мене було багато, і як дібрав — все люди військові. Я певний, що, коли б Афанасєв не був перше уланом, він міг би писати вірші [і] без допомоги самовару, і ми б із ним попрощались інакше.
Віра без діл — мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів — пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, що їх життя було осяяне райдужним сяйвом усміхненого щастя, і голодна нужда своїм залізним жезлом проби ні разу не постукалась у двері їх безкорисливої дружби! Блаженні, — вони й у могилу зійдуть, благословляючи один одного!
3 липня.
Сьогодні вві сні бачив я Лазаревського. Нібито він приїхав за мною до форту, і, не зважаючи на мої доводи, що мені не можна покинути форту без перепустки, вивіз мене силоміць, не дозволивши попрощатись навіть із Мостовським. Незабаром опинились ми в якомусь російсько-татарсько-німецькому місті, подібному до Астрахані. І верблюди, і анґлізовані коні по вулиці ходять, і фонтани бють, і кумис продають, і фабрика цигарок, і театр... нарешті — вечір, ніч... Лазаревський сховався. Шукаю його, питаю і прокидаюсь... Прокинувшись, я зрадів, що це тілько сон і що я, хвалити Бога, не дезертир. А то б ізнов мене озброїли літ на десять "за престолъ и отечество". Треба буде зайти до сотника Чеґанова — подивитись до сонника, що означає бачити вві сні самовільний вихід.
Сьогодні, себто 4 липня, коли я, як звичайно, встав у третій годині, загрів свій чайник, налляв шклянку чаю і взявся за перо, почали збиратись дощові хмарки. А за кілька хвилин пішов тихий, меланхолійний дощик. І я, покинувши всяке писання та мрії, милуюся цим прекрасним і тут надзвичайно рідким явищем. Вітер — з Астрахані, себто норд-вест. Можна сподіватися, що дощик припустить і задлиться за південь. Яка б була благодать для цієї безводної пустині!
4 липня.
Ночував на городі, в коменданській альтанці. Це моя теперішня резиденція. Незабаром після того, як протуркотів вечірній сиґнал, пішов тихий дощик, і з цієї нагоди я раніше, ніж звичайно, ліг спати. Під тихий гармонійний шум дощових крапель, що спадали на дах альтанки, я солодко задрімав. І бачив у сні покійного Карла Павловича Брюлова й разом із ним товариша свого Міхайлова. Спочатку в якійсь величезній ґалєреї, де не було нічого, крім якогось ескізу Ґвідо Рені, що його Міхайлов збирався копіювати. Потім перейшли ми разом із Карлом Павловичем до майстерні, що в портику. Тут теж нічого не було, крім великого на всю залю, натягнутого й заґрунтованого, полотна, як це робиться для декорацій, та до стіни приліпленої грубо розмальованої літоґрафії Калама з підписом Ріо-де-Жанейро. Потім Карло Павлович запросив нас на лукіянівський ростбіф, як це бувало в часи незабутні. Але вдарив грім, і я прокинувся. Пустився заливний дощ. Зачинивши двері й вікна альтанки, я знову заснув. У другому сеансі побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкина, такого самого свіжого й бадьорого, яким бачив я його востаннє 1845 року. Розмовляли про театр, про літературу. Я йому завважив, чому він не продовжує своїх "Записок артиста" початок яких надрюковано в першій книжці "Современника" за 1847 рік, на що він мені відповів, що його життя проминуло так тихо, щасливо, що нема про що й писати. Я хотів йому щось заперечити, але ми опинились у Новопетровському форті й зустрілись із П. О. Кулішем, що збирав якісь хирляві рослини. Я, як господар, почав клопотатися про обід і пішов шукати польових шпараґ, що їх тут і сліду нема. Але новий удар грому розбудив мене, і я вже не міг заснути.
Від недавнього часу мені почали ввижатись у сні давно бачені мною милі серцю предмети й особи. Це, мабуть, через те, що я про них тепер раз-у-раз думаю. Лягаючи спати вчора, я думав про "Осаду Пскова" і про "Ґензеріха" Брюлова. І побачив у сні самого їх великого творця. Годі! ранок після нічної бурі тихий, свіжий, рідкий у тутешній палючій пустині ранок. І я буду неабияким тетерваком, якщо просижу його над своїм журналом.
5 липня.
Голий ох, а за голим — Бог. З моєї бібліотеки, що її я всю на память знаю і що вже давно спакував у скриньку, не знайшлося книжки, гідної бути мені сопутницею в моїй радісній, самотній подорожі Волгою. "Исторія Донского войска" Ригельмана видалась мені занадто старою сопутницею, і я запакував її аж на спід. Що ж робити без книжки в такій повільно-спокійній подорожі, як плавба Волгою від Астрахані до Нижнього? Це завдало мені турботи. І справді, що я буду робити цілий місяць без хоч якоїсь книжки? Але фортуна, ця горда повелителька повелителів світу, ця безока цариця царів, сьогодні — мій льокай. Гірше — бердичівський фактор.
Натішившись прекрасним, свіжим ранком на городі, я в девятій годині пішов до форту. Мені треба було взяти хліба в артільника й оддати насушити [з нього] сухарів на дорогу. Прихожу до ротної канцелярії, дивлюсь, на столі поруч із зразковими чобітьми лежать три досить грубі книжки в сірій потріпаній обгортці. Читаю заголовок. І що ж я прочитав? "Estetyka, czyli umnictwo pikne, przez Karola Libelta". В казармах — естетика! - "Чиї це книжки?" — питаю я писаря. — "Каптенармуса, унтер-офіцера Куліха". Знайшов я вищеназваного унтер-офіцера Куліха, і на питання моє, чи не продасть він мені "Umnictwo pikne", він відповів, що воно належить мені, що Пшевлоцький, виїжжаючи з Уральського до рідного краю, передав йому, Куліхові, ці книжки з тим, щоб той передав їх мені, і що він, Куліх, приніс їх із собою сюди, поклав до цейхгавзу й забув про їх існування, та що тілько вчора вони впали йому в око і що він дуже радіє, що тепер може їх передати кому слід. Для вящої радости я послав по горілку, а книжки поклав до своєї подорожньої торби.
Очевидне, дотикальне діло рук послужливої факторки-фортуни! Отже, з ласки цієї сліпої цариці царів я маю що читати в дорозі, на що я зовсім не надіявся. Читання, правда, не зовсім мені до смаку, але що робити: на безрибї й рак — риба. Я, помимо своєї щирої любови до прекрасного в мистецтві та в природі, почуваю непоборну антипатію до філософій та естетик. І це почуття я завдячую спочатку Ґалічеві й остаточно — шановному Василеві Івановичу Григоровичу, що читав нам колись лєкції з теорії красних мистецтв, гасло яких було: якнайбільше міркувати й якнайменше критикувати. Чисто платонівська сентенція.
З Лібельтом я трохи знайомий з його "Орлєанської Діви" та з його критики й філософії. З першого погляду він мені видався містиком і непрактиком у мистецтві. Побачимо, що далі буде. Боюсь, коли б зовсім не роззнайомитись.
6 липня.
Бачив у сні Академію Мистецтв. Міхайлов показував мені якусь нескінчену копію, а потім десь мені подівся разом із копією. Із Академії я вийшов на Великий проспект і, не доходячи до церкви Андрія Первозваного, зустрівся з родиною тутешнього коменданта і з радости прокинувся.
Позавчора ввечері я був випадковим глядачем, здається останньої, сцени з водевіля під назвою "Недошита блюзка". Я не хотів вписувати до мого журналу цієї балаганної сцени, але через те, що вона несподівано викликала поважні наслідки, я й заношу її докладно з усіма гидкими подробицями до моєї незмінної хроніки.
Ця подія сталася 5 дня біжучого місяця. Коли батька нареченої не було вдома, у нареченого виринула спасенна думка — почастувати свою майбутню дружину серенадою з усіма гонорами. Для цього зібрав він із двох рот співаків також із усіма гонорами: з бубном, тарілками, ложками, трикутником і ще з якимись брязкалами. І коли був проспіваний, розуміється з танцями, ввесь репертуар салдатських пісень і навіть "Посл батюшки остался сиротою молодецъ" із невеликими змінами, — нареченому, захопленому цією останньою піснею, що змальовувала до певної міри його власне становище, забагнулося, щоб хлопці трошки його погойдали. Чому й ні? Хлопці взялися за діло, і, — о, лиходійко-доле! — коли вірні й запопадливі хлопці вдесяте почали раз-у-раз вигукувати "ура!", на воротях показався комендант, — протяжливе голосне "ура!" враз увірвалось, а вірні, незрадливі хлопці кинули свого батька-командира серед улиці, а самі поховалися, де хто міг. Становище нареченого [було] справді критичне, і тим більше критичне, що він, без ніжної опіки своєї улюбленої нареченої, не міг стати на ноги — з немудрої радости, або простіше — він був пяний, як ніч.
Другого дня вранці зявляється з рапортом до коменданта батько нареченої і просить, на законній підставі, визволити його ославлену дочку, а також і всю його родину від гидкого й бешкетного пяниці-нареченого — підпоручника Чарца. На таку законну вимогу резолюція ще не настала.
Якжеж бути порядній і сімейній людині комендантом цього закордонного кубла безмежних мерзенств! бути суддею і слідчим цих безконечних щоденних паскудств! А він, як начальник, обовязаний калятися в цьому смердючому багні. Огидний обовязок!
7 липня.
Сьогодні бачив у сні Москву; не зустрів нікого із знайомих — і храма Спаса не бачив. Був на Красній площі — і Василя Блаженного не бачив. Шукав у гостиннім дворі іванівського полотна на сорочки — і не знайшов. Так і прокинувся. Прокинувшись, я, як звичайно, загрів свій чайник, всипав чаю й почав витирати шклянку, коли прибігає до мене мій "дядька" й оголошує мені наказ фельдфебеля, щоб я негайно прибув припасувати муніцію. — "Та ж її недавно припасовували", — кажу я. — "Не можу знати, наказано", — відповідає він. І так ради неділі не пощастило мені чаєм поласувати. Прихожу до форту й довідуюсь, що вчора прийшов якийсь татарин із Астрахані з казенним провіянтом і пустив чутку, що наприкінці серпня місяця в Астрахані чекають великого князя Костянтина Миколаєвича і що з цієї нагоди в Астрахані чинять великі приготування до зустрічі Авґустійшого гостя. Капітан Косарєв, що завідує двома ротами першого батальйону, притьмом узяв на розум, що робити і, щоб не набратися сорому, вчора ж таки за допомогою писаря Пєтрова призначив почесну варту, до якої за протекцією писаря Пєтрова був зачислений і я. Це морочливе завдання сяк-так було вирішене вдосвіта, а на світанку (не вважаючи на неділю) наказано припасувати муніцію і, як буде готова, вивести людей на перегляд перед теляче лице капітана Косарєва й вірного його сподвижника писаря Пєтрова.
Сказано — зроблено: до сьомої години все було готове. У повній муніції вивели людей на полянку, в їх гурті й мене. У сьомій годині зявився сам капітан Косарєв у всій своїй ослячій величі і після гордовитого привітання підійшов просто до мене, милостиво ляснув мене по плечі і сказав: — "Що, брате, одставка? Ні! Ми ще з тебе зробимо взірцевого правофланґового, а потім із Богом!". І тут же наказав капральному єфрейторові зайнятися зо мною машеруванням і вправами з рушницею годинки з чотири в день. Я жахнувся, почувши цей милостивий наказ. От тобі й безтурботна самота на городі!
Той самий татарин разом із фактурою привіз комендантові лист із Астрахані, в якому його повідомляють, що адмірал Васілєв одержав вістку з Петербурґу, щоб Його Високости в Астрахані не чекали і, значить, не тремтіли. Комендант, довідавшись про розпоряження запобігливого капітана Косарєва, втер йому носа і навіть загрозив йому гавптвахтою, коли він і надалі осмілиться турбувати людей без його відома. На тому все й скінчилось. І я, мов нічого й не було, встав сьогодні, як звичайно, в третій годині ранку, загрів свій чайник, оправив нове перо і записав цей неймовірний казус до моєї вірної Хроніки. Господи, чи настане нарешті для мене година визволення? Чи настануть колинебудь для мене ті блаженні дні, коли я буду читати ці гидкі правдиві оповідання, як неправдивий сон, як небувалу небилицю?
8 липня.
Сьогодні відійшов поштовий човен до Ґурєва. Вітер зюд-вест. У середу або в четвер він повинен бути на Стрілецькій Косі, в 15 верствах від Ґурєва. В суботу прийме останню оренбурзьку пошту. Неділю посвяткує і в понеділок — назад. Якраз за тиждень. За сприятливого вітру його треба сподіватись 17-го або 18-го дня, і ніяк не далі 20-го. Невже він мені нічого не привезе? Не може бути. Це вже було б умисне тиранство.
Сьогодні ж уранці запросив я до себе на город унтер-офіцера Куліха, того самого, що приніс мені з Уральського "Umnictwo pikne" Libelta. Розмова наша, звичайно, крутилася біля батальйону й особливо біля 2-ої роти, що два роки тому відійшла звідсіля й тепер сюди вернулась. І тоді й тепер я маю нещастя належати до цієї роти. Починаючи від бувшого тоді ротного командира поручника Обрядіна, ми перебрали поодинці всю роту і, нарешті, дійшли до рядового Скобєлєва. Цей рядовий Скобєлєв, помимо свого прізвища, був мій земляк родом із Херсонської ґубернії й особливо [впав] мені в памятку українськими піснями, що їх він співав своїм мяким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливою вимовністю він співав пісню:
Тече річка невеличка
З вишневого саду.
Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми.
Статурою й манєрами він не був подібний до бравого салдата, за що я його особливо поважав. Але він користувався в роті славою чесного й тямущого салдата. І хоч мав він лице смугляве, незграбне й віспою поцятковане, воно сяяло відвагою й благородством. І я любив його, як земляка і як чесну людину, незалежно від пісень. Він був, як казав мені потайки, збіглий кріпак. Зловили його, як волоцюгу, він прикинувся, що не памятає ані де родився, ані рідні, і його віддали до війська, де й прозвали Скобєлєвим на честь знаного балакуна -_ "Русскаго Инвалида" Скобєлєва. І ось про цього нещасного Скобєлєва Куліх мечі розповів таку обурливу повість.
Незабаром після прибуття 2-ої роти до м. Уральського командир роти поручник Обрядін узяв до себе за постійного вістовця рядового Скобєлєва, як тверезого й надійного салдата, але малоздатного фронтовика. А рядовий Скобєлєв невмисне став повірником сердечних таємниць свого командира й постійним льокаєм його коханки. Не минуло й півроку, як незграбний льокай Скобєлєв також невмисне став коханцем коханки свого володаря. І якось у хвилини сердечних звірень лукава зрадниця відкрила Скобєлєву, що два місяці тому на його імя Обрядін одержав із Москви 10 карбованців сріблом від якогось його колишнього товариша (мабуть по мандрах), тепер крамарчука. І на доказ правди своїх слів показала йому коверт із пятьма печатками. А поручника Обрядіна, ще коли був він адютантом батальйону і скарбником, не тілько підозрівали, але й доводили навіть йому крадіж таких пересилок. Та він якось умів ховати кінці в воду і мав взагалі славу порядної людини. Скобєлєв, довідавшись про таку штуку "батька-командира", зявився до нього з порожнім пакетом у руці, домагаючись [звороту] вийнятих із нього грошей. Батько-командир почастував його поличником, а він батька-командира — ляпасом. Якби це було сам-на-сам, то на тому б і скінчилось; але тому, що ця сцена відбулася при благородних глядачах, при офіцерах, то засоромлений поручник Обрядін, заарештувавши рядового Скобєлєва, подав командирові батальйону рапорт про те, що сталося. Внаслідок рапорту переведено слідство, а внаслідок слідства поручникові Обрядінові наказано податись в одставку, а рядового Скобєлєва віддали під військовий суд. А за присудом військового суду рядовий Скобєлєв пройшов, як кажуть салдати, крізь "зелену алєю" - [себто] крізь 2.000 шпіцрутів і був засланий на сім літ до арештанських рот до Омського. Сумна і, на нещастя, не єдина така подія!
Бідний Скобєлєв! ти народився й виріс у неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої солодкої вольної волі, і ти залетів до Едикулю (так звичайно салдати називають Новопетровський форт), співучою пташкою з України залетів ти до моєї семилітньої тюрми немов на те тілько, щоб своїми солодкими, тужливими піснями нагадати мені мій любий, мій бідний рідний край. Бідний, нещасний Скобєлєв! ти чесно, благородно вернув поличника благородному злодієві — грабіжникові, і за це чесне діло пройшов ти крізь шпіцрути і поніс тяжкі кайдани на береги пустинного Іртиша й Ому. Чи зустрінеш ти у своїй новій неволі такого уважливого і вдячного слухача, товариша твоїх тужливих солодких пісень, яким був я? Зустрінеш і не одного такого самого, як і ти, невільника-сірому, земляка-варнака натаврованого, що проллє сльозу вдячности на твої тяжкі кайдани за потішливі, серцю милі рідні звуки... Бідний, нещасний Скобєлєв!
9 липня.
Перед заходом сонця заштиліло. А присмерком піднявся свіжий вітер від норд-осту, просто в чоло нашому поштовому човнові. Він тепер у відкритім морі закотвичився, а коли підійме котвицю — Бог його знає. Вітер норд-ост тут панує. Він може довго потривати і продовжити мою й без того довгу неволю далеко за визначену мною межу, себто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно. Цілу ніч я не міг заснути. Мене гризла й ганяла круг городу, як на припоні, найлютіша нудьга. На світанку я пішов до моря, скупався і тут таки на піску й заснув. Бачив у сні покійного Аркадія Родзянка в його Веселому Подолі, біля Хоролу. Показував він мені свій надто вже вигадливий садок. Говорив про високу простоту й ідеал у мистецтві взагалі і в літературі зокрема. Лаяв на чому світ брудного циніка Гоголя й особливо "Мертві душі" картав немилосердно; потім частував [мене] якимись герметично залюгованими кильками і своїми наймаснішими малоросійськими віршами на зразок Баркова. Гидкий дідок! Розбудив мене дрібний, тихий дощик, і я прибіг на город мокрою куркою.
Кажуть, про що наяві думаєш, те й уві сні приверзеться. Це не завжди так. Я, наприклад, Аркадія Родзянка бачив один-єдиний раз, і то випадково, в 1845 році, в його селі Веселий Поділ, і він мені за кілька годин так докучив своєю дурною естетикою й малоросійськими наймаснішими та предурними віршами, що я втік до його брата Платона, до його найближчого сусіди і, як звичайно буває, найлютішого ворога. Я забув навіть, що я бачився колись із цим масним віршомазом, а він мені сьогодні вві сні приверзся. Який же звязок між моїми вчорашніми сумними мріями та між цією давно забутою мною людиною? Примха нашої моральної природи і ніякісінького лоґічного звязку. І оракул сотника Чеґанова ледве чи витолкує загадку таких снів. Піду, одначе, на всякий випадок погляну в це дзеркало захованих таємниць натури.
10 липня.
Вітер усе той самий. Нудьга — та сама. Дощ і далі обмиває новий місяць. Рідко коли трапляється, щоб він так довго був чемний. Я нерухомо пролежав увесь день в альтанці і слухав одноманітної тихої мелодії, що її вистукували дрібні й рясні краплі дощу на деревяному даху альтанки. Намагався кілька разів дрімати, та невдало. Прокляті мухи з усього городу позлітались до альтанки й не дають спокою. Заходився кілька разів будувати надхмарні замки на своїх майбутніх естампах акватінта — також невдало. "Ґензеріх" і "Осада Пскова" Брюлова мені особливо не вдавались. Треба уникати на перший раз наготи. Потрібен досвід і досвід, а то з цієї чарівної брюловської наготи на естампі вийде бридота. Я не хотів би, щоб мої майбутні естампи були подібні до паризького естампу акватінта з картини "Останній день Помпеї". Незграбний, гидкий естамп! Зганьблено, спотворено ґеніяльний твір!
У такому поганому настрої зажуреної душі згадав я про "Umnictwo pikne" Лібельта й почав жувати — жорстко, кисло, нудно. Справжній німецький суп-васер. Як, наприклад, людина, що так поважно трактує про надхнення, простосердо вірить, нібито Йосиф Верне звелів себе підчас бурі привязувати на марсах до щогли, щоб викликати надхнення. Яке мужицьке розуміння цього невимовно божественного почуття. І в це вірить людина, що пише естетику, трактує про ідеальне, високо-прекрасне в духовій природі людини! Ні, і естетика сьогодні мені не далася. Лібельт, він тілько пише по-польському, а почуває (чого я непевен) і думає по-німецькому, або, принаймні, просякнув німецьким ідеалізмом (колишнім, — не знаю, як тепер). Він скидається на нашого В. А. Жуковського в прозі. Він так само вірить у позбавлену життя красу німецького кволого й довготелесого ідеалу, як і покійний В. А. Жуковський.
1839 року Жуковський, вернувшись із Німеччини з величезним портфелем, начиненим творами Корнеліюса, Гессе та інших світил мюнхенської школи малярства, признав, що твори Брюлова занадто матеріяльні та що вони пригнітають до грішної землі божественне, високе мистецтво. І, звертаючись до мене й покійного Штернберґа, що саме був у майстерні Брюлова, запропонував зайти до нього полюбуватись і повчитись у великих учителів Німеччини. Ми не занехаяли скористатися цим щасливим випадком і другого ж таки дня зявилися в кабінеті ґерманофіла. Та, Боже! що ми побачили в цьому величезному портфелі, що розгорнувся перед нами? — Довготелесих, мертвих мадон, оточених ґотицькими худими херувимами та інших справжніх мучеників — і [то] мучеників живого усміхненого мистецтва. Побачили Гольбейна, Дюрера, але ніяк не представників малярства девятнадцятого століття. До якої міри, одначе, з глузду зїхали ці німецькі ідеалісти-живописці! Вони не помітили, що в архітектурі Клєнце, для якої вони творили свої бридкі ґотицькі твори, і тіні немає того, що нагадувало б ґотицьку архітектуру. Дивне, незрозуміле запаморочення!
"Umnictwo pikne" Лібельта сховав я в дорожню торбу і знов надав своїй постаті поземе положення. Що далі буде, — не знаю.
Незабутні, золоті дні! Промайнули ви світлим, радісним сном передо мною, зоставивши по собі незагладний слід чарівливого спогаду. Ми були тоді з Штернберґом юнаками, що ледве в пірячко вбилися, і, розглядаючи цю єдину колєкцію ідеальної бридоти, висловлювали голосно свої думки і своєю простодушністю довели лагідного, делікатного Василя Андрієвича до того, що він назвав нас зопсованими учнями Карла Павловича та хотів був уже зачинити портфель перед нашими носами, аж увійшов до кабінету князь Вязємський і перешкодив доброму намірові Василя Андрієвича. Ми й далі із спокійною байдужістю перегортали портфель, і нагородою за терпеливість нам був первісний ескіз "Останнього дня Помпеї", накреслений по-мистецькому пером і злегка поцяткований сепією. За цим ґеніяльним нарисом, майже не зміненим у картині, ішло кілька незграбних рисунків Бруні, що вжахнули нас своєю витверженою одноманітною бридотою. І де, і з якого отруйного джерела зачерпнув і засвоїв п. Бруні цю ненатуральну манєру? Невже це єдине бажання — бути ориґінальним так страшно спотворило твори невтомного Бруні? Жалюгідне бажання. Сумний наслідок. І ця людина мріяла ще зрівнятись з Карлом Великим (так звичайно називав Брюлова В. А. Жуковський)!
Один мій знайомий, не маляр і навіть не завзятий, а так собі звичайний аматор мистецтва, дивлячись на "Покрову Божої Матері", образ Бруні в Казанському соборі, сказав, що коли б він був матірю цієї негожої дитини, що валяється на передньому плані образу, то він не те що взяти на руки, — боявся б підступити до цього маленького кретина. Заввага надзвичайно справедлива і влучно висловлена. А "Мідний змій" його? Це — юрба бридких і найнезугарніших акторок та акторів. Я бачив цей образ, коли ще він був тілько підмальований, і він пройняв мене жахом. Прикре, та все таки вражіння! Викінчена ж, ця величезна картина не викликала в мені навіть і цього прикрого почуття. Але ж ціль її була знищити "Останній день Помпеї". Колосальний, та ба! — невдалий намір.
11 липня.
О півночі перемінився вітер. Відійшов до норд-весту. Я налюбувався, як зникають хмарки, і ліг спати. Прокинувся до схід сонця. Небо було чисте. Тілько одна-єдина зірочка, як алмаз, горіла високо на сході. Це, мабуть, Аврора. Сонце не встигло виглянути з-за обрію, як вона щезла. Я весело взявся за свій чайник. І коли все було готове для мого ранішнього самотнього бенкету, я оправив уважно перо, розгорнув свій журнал і, як той мовляв, півбукви не міг написати, так мені раптом стало весело! І я, напившись чаю і наслухавшись щебетання веселих ластівок, пішов до форту замовити торбу для сухарів та взяти другий том Лібельта. Зайшов до Мостовського; він мені запропонував шклянку чаю, від якого я не мав сили відмовитись, бо чай був із цитриною — нечувана радість у цій пустині. Підчас чаювання він розповів мені, що почалось слідство над нареченими. Слідство почалось медичним оглядом нареченої, як ведеться, в присутності свідків. При цьому лікар Нікольський пустив дотеп, усталивши, що молода — нерозтлінна, що дало привід до масних жартів над нареченим. Гидота!
Замовивши торбу для сухарів, я остаточно спакував свою мізерію, взяв другий том Лібельта і три останні циґари з тих 25 циґар, що прислав мені Лазаревський разом із сепією. Чудові циґари, справжні гаванські. Вернувшись на город, я, як звичайно, до обіду лежав під своєю улюбленою вербою й читав Лібельта. Сьогодні й Лібельт мені видався поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безтелесого німця. В одному місці він (звичайно обережно) доводить, що воля й сила духа не може проявлятися без матерії. Лібельт рішуче покращав у моїх очах. Та все ж таки він школяр. Він пренаївно доводить наявність всемогутнього Творця всесвіту у всьому видимому й невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, немов би це його власний винахід.
За обідом було веселіше, ніж звичайно. Комендант кпив з моїх зборів у похід; інші йому вторували більш-менш увічливо; але взагалі вся компанія була, як кажуть, у своїй тарілці. По обіді я, також, як звичайно, заснув під своєю фавориткою-вербою. А надвечір одягнув чистий китель, соломяного саморобного бриля та й пішов на туркменські "бакчі" (баштани) і, не зважаючи на вбогість зелені, мені й бакчі сподобались. Я зайшов до господарів в аул. Коло кибіток гралися з козенятами голі, смугляві діти; в кибітках верещали жінки, мабуть лаялись, а за аулом чоловіки творили свій намаз перед заходом сонця. Вечір був тихий, світлий. На обрії чорніла довга смуга моря, а на березі його горіли в червонястому сяйві скелі, і на одній із скель блищали білі стіни другої батерії й цілого форту. Я милувався своєю семилітньою вязницею. Вертаючись на город, натрапив я на стежку, на вже засохлому болоті якої виднілись відбитки мініятюрних дитячих ніжок. Я любувався й слідкував за цим дрібненьким дитячим слідом аж поки він зник у степовій поляні разом із стежкою. На город прийшов я до вечірнього чаю і почастував Іраклія Олександровича (коменданта) й Миколу фремовича [Бажанова] (завідувача півшпиталю) своїми заповідними циґарами й сам запалив останню. Всі, почавши від Наташеньки, немало були здивовані, побачивши, що в мому обличчі стирчала й курилася циґара, а нянька Авдотя, уральська козачка, та зовсім у мені розчарувалась. Вона до цього часу гадала, що я принаймні "часовенный", а я такий самий єретик "щепотникъ", як і інші. Всі ж взагалі вважали, що мені циґара до лиця і що з циґарою в зубах я подібний до вояжера порядного тону. Такого влучного порівняння я й не думав заперечувати і думкою перелітав на чардак пароплаву "Меркурія" чи "Самолета", а за скромну "расшиву", за бурлацькі пісні, за перекази про Стєньку Разина забув і думати.
Ужъ сколько разъ твердили міру,
Что лесть гнусна, вредна; все не впрокъ.
Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, розуміється, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитися від пельменів. Пельмені були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану. По вечері я довго прохожувався навколо городу і, звільняючись потроху від впливу амбіції, привів нарешті свій гордий дух до нормального стану та тихо заспівав гайдамацьку пісню:
Ой, поїжжає по Україні та козаченько Швачка...
Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до другої, не менш улюбленої:
Ой, ізійди, зійди ти, зіронько та вечірняя...
Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я й молода дружина Кулішева співали на два голоси цю чарівну пісню. Це було другого дня після їх весілля, в фатальному 1847 році. Чи побачу я цю прекрасну бльондинку? Чи заспіваю з нею цю сердечну пісню?
Спомини мене заколисали, я солодко заснув. І бачив у сні Новгород-Сіверський (мабуть, унаслідок недавнього читання "Алекся Однорога"). По вулиці їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді пяні ченці, і між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський. Це все пельмені так наметаморфозили.
12 липня.
Одинадцятим нечітним, але щасливим для мене числом скінчився перший місяць мого журналу. Який добрий ґеній підшепнув мені тоді цю думку? Ну, що б я робив напротязі цього минулого, без краю довгого місяця? Хоч і це зайняття мимохідне, та все таки воно відбирає у невідчепної нудьги кілька годин дня. А це тепер важлива для мене послуга. Перші дні не подобалась мені ця робота, як не подобається всяке діло, поки ми його собі не засвоїмо, не змішаємо з нашим насушним хлібом. Спочатку я брався за свій журнал, як за обовязок, як за "пунктики", як за рушничні вправи. А тепер, і особливо від того щасливого дня, як придбав я собі мідний чайник, журнал для мене став необхідний, як хліб із маслом до чаю. І якби не це нестерпне чекання, [не] ця тяжка бездіяльність, мені б і на думку ніколи не спало завести собі цю еластичну меблю, на якій я тепер щоранку так безтурботно відпочиваю. Справедливо кажуть: лихо не без добра.
Сьогодні вранці, записавши щасливе одинадцяте число, я задумав покуштувати шинки власного виробу. Для цього я випив фундаментальну чарку горілки, закусив молодою редькою, потім уже приступив до власного виробу. Виявилося, що шинка дуже добра, свіжа, не вважаючи на те, що заготовлена ще в січні місяці. Першого січня цього року дістав я перший радісний лист із Петербурґу від графині Толстої. І з того самого дня почав лаштуватись у дорогу. З огляду на те, що подорожувати мені треба було — може й тепер ще буде треба — срібними берегами Уралу, де благочестиві уральці, а особливо уралки, нашому братові [не] старовірові води напитись не дадуть, я й припас на тяжку дорогу цей необхідний вужений виріб. Не знаю, чим захоплюється в уральцях цей статистик-гуморист і в додаток брехун Нєбольсін? Бруднішого, брутальнішого за цих запеклих старовірів я нічого не знаю. Сусіди їх, степові дикуни — киргизи, в тисячу разів привітніші, ніж ці прямі нащадки Стєньки Разіна. А згаданий брехун захоплений їх громадським життям і вигаданою гостинністю. Певне йому пяному в брудній корчемці якийсь Желєзнов диктував статейку під заголовком "Уральскіе Казаки", а він під веселу руку записав та ще й присвятив В. І. Далеві. Безсумлінні, шкідливі і врешті підлі такі списувачі!
Покуштувавши дорожнього продукту та признавши його за більше ніж задовільний, я, самовдоволений, заспокоївся під своєю фавориткою-вербою і взявся за Лібельта. Він сьогодні мені зовсім подобається. Або він і справді хороший, або він мені тілько здається таким через те, що мені ось уже другий день навіть зовсім непривабливі речі видаються привабливими. Блаженний стан! Лібельт, наприклад, дуже справедливо завважує і коротко, артистично та ясно висловлює цю, щоправда, не так уже молоду на вигляд істину, що реліґія у стародавніх і нових народів завжди була джерелом і двигуном красних мистецтв. Це правда. А ось це вже не зовсім: він, наприклад, людину-творця в ділі красних мистецтв взагалі, зокрема й у малярстві, ставить вище за натуру. Тому, мовляв, що природа діє в визначених їй незмінних межах. А людина-творець — нічим не обмежена у своїй творчості. Чи не так? Мені здається, що вільний артист остільки ж обмежений природою, що його оточує, оскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А нехай спробує цей свобідний творець на волосинку відступити від вічної красуні-природи, то він стає боговідступником, моральним виродком, подібним до Корнеліюса й Бруні. Я не кажу про даґеротипне наслідування природи. Тоді б не було мистецтва, не було б творчости, не було б справжніх малярів, а були б тілько портретисти на зразок Зарянка.
Великий Брюлов одної риски не дозволяв собі провести без моделі. А йому, як сповненому творчої сили, це, здавалось би, було дозволене. Але він, як палкий поет і глибокий мудрець-серцезнавець, зодягав свої високі, світлі фантазії в форми непорочної, вічної правди. І тому саме його ідеали, повні краси й життя, здаються нам такі милі, такі близькі, рідні.
Лібельт сьогодні мені зовсім подобається. Десять літ я, крім степу й казарми, нічого не бачив і, крім салдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбийча проза. І тепер випадковий розмовник Лібельт — найчарівливіший мій співбесідник. Щира, сердечна моя подяка унтер-офіцерові Куліхові.
Як почався приємно, так приємно і скінчився для мене цей другий день. Вечір був тихий, прекрасний. Для моціону я двічі обійшов форт. Почав був і третій обхід, але біля другої батерії спинив мене уральський козак своєю старовинною піснею про Іґнашу Степанова сина Булавіна. Перший рядок пісні мені надзвичайно подобається:
Возмутился наш батюшка
Славный, тихій Донъ
Отъ верховьица
Вплоть до устьица.
Ця пісня властиво донська, але вона засвоєна й уральцями, як братами з походження. Я чимало здивувався, почувши вперше тут цю пісню, бо уральці, що приїздять сюди на службу, здебільшого народ бувалий у Москві й у Петербурзі і співають усе модні ніжні романси, запозичені ними в сальонах "на Козих" та в Міщанських і Подячеських улицях. Тому я дуже здивувався, почувши цього відступника від закону моди.
Любо слухав я незримого співака, поки він замовк і, мабуть, заснув, а слідом за ним так само мудро повівся й я. На світанку приснилося мені, нібито до Новопетровського форту приїхав фельдмаршал Сакен укупі з другом своїм, митрополитом київським вгенієм і наказав мені прийти до себе. Але тому, що в мене не знайшлося салдатського одягу, крім шинелі, та й та без еполєт, то, поки нашивали еполєти, я прокинувся й сердечно радів з цієї невдачі.
13 липня.
Сьогодні субота; вітер усе той самий — норд-вест. Це добре. Значить, хоч-не-хоч човен мусить дочекатися оренбурзької пошти. Що ближче до мене ця радісна подія, то нетерпеливіший і боязкіший роблюся. Сім тяжких літ у цьому безвихідному засланні не видавались мені такі довгі й страшні, як ці останні дні іспиту. Але все від Бога. Приглушивши в собі в міру можливости цей отруйний сумнів, я взявся за свого незмінного друга Лібельта і з насолодою порозмовляв із ним до самого вечора. Увечері пішов я знов до другої батерії, сподіваючись почути вчорашнього Бояна. Але вчорашній Боян обдурив мої сподівання. Я вернувся на город, поклався під своєю заповідною вербою і — сам не знаю, як це сталося — заснув і прокинувся вже вдосвіта. Рідка, надзвичайна подія! Такі дні й такі події я повинен заводити до своєї хроніки, бо я взагалі мало спав, а останні дні сон мене зовсім покинув.
14 липня.
Сьогодні неділя. Вітер усе той самий. Чи не час відійти до норд-осту? О, як би він мене порадував, коли б хоч до завтра відійшов. Краще рішучий удар обуха, ніж тупа деревяна пила дожидання.
В полудень вітер подужчав і відійшов до норду. Добрий знак. Сьогодні третя доба, як я не відвідував вертепу мерзот, себто форту. І це тепер моє єдине щастя, що я безкарно можу так переховуватись. І щоб іще добу не бачити незграбної декорації вертепу та його пяних розбійників, я не поголився й не пішов на службу Божу. А надвечір, уникаючи зустрічі з тими самими розбійниками (вони святами мають звичай порушувати спокій мешканців городу), я, натягнувши чистий, білий чехол на кашкет та поклавши в кишеню огірок і редьку, пішов до Філємона й Бавкіди. Філємон, всупереч своєму звичайному настроєві, був не в доброму гуморі. І Бавкіда, всупереч своїй постійній усмішці, була теж не в доброму гуморі і навіть не показала мені свого нового соломяного капелюха, про якого я чув стороною. Я згадав приказку: "не в пору гість — гірше за татарина" і взявся за кашкет. Але Філємон спинив мене, просив сідати і також просив свою сумну Бавкіду подати на пробу недавно одержаного з Астрахані варення, а сам приніс кухлик холодної води і після першої апробації розповів мені своє горе. Необережний чи зажерливий лоцман, що взявся приставити йому товар із Астрахані, навантажив свій хисткий човен так важко, що за першого свіжого вітру мусів половину вантажу викинути в море. На лихо Філємона й Бавкіди, їх крам лежав на чардаку і складався із двох скринь хмільних напоїв і 30 мішків борошна і, звичайно, перший полетів за облавок. Зацілів тілько нікчемний дрібязок, як наприклад: варення, цитрини, солені огірки й соломяний капелюшок. Щира розмова, наче сповідь, потішає наше зажурене серце. Старенькі, розповівши мені про лихо, що їх спіткало, прийшли до свого нормального стану. Філємон простодушно почав брехати про якийсь бій із французами в 1812 році, а Бавкіда показала мені капелюх і навіть мантильку та, на прощання, подарувала мені цитрину, з якою я маю радість сьогодні, себто в понеділок, пити чай, записуючи цю візиту й сумну подію, що сталася на шкоду торговлі моїх Філємона й Бавкіди.
Учора, як я сьогодні довідався, не вважаючи на те, що була неділя й гарна погода, ніхто з тих, що мають офіцію, не зявлявся на городі. Дивна, незрозуміла антипатія до пахучої зелені! Вони воліють куряву й нестерпну смердючу духоту в форті, ніж холодок, квіти і свіжу зелень на городі. Незрозуміла затверділість орґанів. Справжні суворі сини Беллони. Одне, чим я можу витолкувати собі цей брак нюху й зору в суворих дітей Беллони, — це всепереможна владичиця горілочка. На городі, бачте, хоч і можна пропустити чарочку, другу, бо сам комендант частує, та не можна налигатись як слід. Не тому, що це було б непристойно, а тому, щоб не опинитися в Калабрії, себто на гавптвахті. То що ж, справді, за приємність одвідувати город? Чи не краще вдома нишком налигатися так, щоб в очах позеленіло. Оце тобі й город із квітками та пахощами!
Незалежно від цієї глибокої політики москаль має прирожденну антипатію до зелені, до цієї живої блискучої ризи усміхненої матері-природи. Московське село це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними дірами замість вікон. Вічна грязюка, вічна зима! Ніде пруточка зеленого не побачиш, а побіч непрохідні ліси зеленіють. А село ніби навмисне вирубилось на великий шлях з-під тіні цього непрохідного саду, простяглося у два ряди біля великого шляху, вибудувало заїзди, а на відшибі — каплицю й шиночок, і йому більш нічого не треба. Незрозуміла антипатія до краси природи.
На Україні зовсім не те. Там село й навіть місто сховали свої білі привітні хатки в тіні черешневих і вишневих садків. Там убогий, неусміхнений мужик сповив себе пишною, вічно усміхненою природою і співає свою журливу, сердечну пісню в надії на кращу долю. О, мій бідний, мій прекрасний, мій любий рідний краю! Чи скоро я зідхну твоїм цілющим, солодким повітрям? Милосердний Бог — моя нетлінна надія.
15 липня.
Вітер усе той самий — норд. Хоч би на одну чверть румба відійшов до осту, — все б мені легше було. Впродовж двохлітнього плавання по ще недосліженому Аральському морі я ані разу не глянув на компас, а за ці останні без краю довгі дні й ночі я вивчив його в усіх найменших напрямках. О вітре, вітре! якби ти міг співчувати моєму невсипущому лихові, ти б іще позавчора відійшов до норд-осту! І сьогодні я вже сидів би з олівцем у руці на чардаку — арґонавтом татарського корабля, що йде до берегів Колхіди, себто до Астрахані, і востаннє рисував би краєвид своєї тюрми. Добре, якби так, а як інакше, — тоді що? Тоді я й сам не знаю — що...
Вчора ввечері обійшов я двічі форт і, прийшовши на город, приліг утомлений під своєю заповідною вербою з твердим наміром подрімати хоч із півгодини. Я вже другу добу очей не стулюю. Але Морфей, як звичайно, зрадив мене, і я лежав собі під вербою й неуважно слухав балачки городників, що недалеко від мене розташувалися на травиці. Серед них був уральський козак, він саме й керував розмовою чи балачкою. Після всяких випадків, що сталися з оповідачем підчас різних походів, звів він розмову на чаклунів, мерців і, нарешті, на самогубців. Він оповів історію про якогось самогубця, що мене зовсім не цікавила; але мене зацікавило реліґійне повіря уральських козаків про душу самогубця, яке він при цій нагоді розповів. Самогубця ховають без жадних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле й закопують, як падло. У поминальні дні родичі нещасного або просто добрі люди виносять і посипають його могилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і іншим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повіря!
За моєї памяті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.
На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був щонебудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.
Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Реліґія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови реліґії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?
У Требнику Петра Могили є молитва, що освячує наречене, або хрестове братство. В новішому Требнику цю справді християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією вигаданою хворобою і про очищення начиння, запаскуженого мишею. Це навіть і не поганські молитви. Богомудрі пастирі церкви до девятнадцятого віку намагаються прищепити дванадцятий вік. Пізненько схаменулись.
Туркмени й киргизи святим своїм ("ауліє") не стовлять таких пишних "абу" (гробниць), як "батирям": на труп святого вони навалюють безформну купу каміння, накидають верблюжих, кінських і баранячих кісток — останки жертов. Ставлять високу деревяну віху, іноді увінчану списом, обмотують цю віху різнокольоровим лахміттям, і на цьому кінчаться замогильні почесті святому. Грішникові ж, відповідно до багатства, що він залишив, ставлять більш або менш пишну гробницю. Проти гробниці на двох невеликих оздоблених стовпчиках ставлять каганчики; ближчі родичі в одному ночами палять баранячий лій, а до другого вдень наливають води для пташок, щоб вони, напившись води, помолились Богу за душу грішного й любого небіжчика. Мовчазна, поетична молитва дикуна! А наших освічених архипастирів, мабуть, огорнув би сумнів щодо її чистоти та величности, і вони заборонили б [її], як поганське блюзнірство.
16 липня.
Після заходу сонця заштиліло, і в першій годині ночі вітер піднявся від зюд-осту, вітер тихий і рівний, саме такий, якого треба нашому поштовому човнові. Дочекавшись світанку, я вдерся на найвищу прибережну скелю і просидів там, аж доки мені схотілось їсти, себто до полудня. Не побачивши на обрії ні заповідного, ні якого іншого вітрила, я, зажурений, прийшов на город і, дожидаючи обіду, взявся за свою подорожню шинку. Вужений продукт мій з кожним днем зменшується. Ще кілька днів дожидання, — і від нього зостануться ні до чого не придатні руїни. Добре, як я поїду через Астрахань. Там є крамниці сарептських колоністів, а між ними, мабуть, і ковбасні; без ковбаси німець і дня не проживе; отже, вужений продукт можна поповнити. А що, як доведеться прогулятися через Ґурєв та Уральське злачними і срібними берегами благочестивого Уралу? що тоді? Апетит — у торбу, а зуби — на полицю. Або, уникаючи голодної смерти, удавати ворожбита, а найліпше — мученика за віру, розстригу попа. Тоді, як по щучому велінню, все зявиться перед тобою, починаючи від каймака та джурмиці і кінчаючи "свальнымъ" гріхом. Мати єдину дочку свою запропонує святому мученикові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше всяких поган!
1848 року, після трьохмісячного плавання по Аральському морі вернулись [ми] до гирла Сир-Дарї, де мали зимувати. Коло форту на острові Кос-Аралі, де стояли залогою уральські козаки, ми вийшли на берег. Уральці, побачивши мене з широкою, наче лопата, бородою, зараз узяли на розум, що [це] напевне мученик за віру. Тої ж хвилини донесли своєму командирові, осаулові Чартороґову. А той, не бувши дурний, закликав мене в очерет та й бух передо мною навколішки: — "Благословіть, — каже - пан-отче. Ми — каже — вже все знаємо". Я, теж не бувши дурний, догадався, в чому річ, розмахнувся та й познаменував [його] старовірським хрестом. Захоплений осаул поцілував мою руку і ввечері справив нам такий бенкет, що нам і не снився.
Незабаром після цього казусу, вже зголивши бороду, подався я до Раїму, тоді головного форту на березі Сир-Дарї. У Раїмі зустріли мене уральці з погамованою радістю. А начальник їхнього відділу, полковник Марков, теж не бувши дурний, попросивши в мене благословення, запропонував мені 25 карбованців, від яких я нерозважливо відмовився. І цією, на їх думку, безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибітці, та, якщо буде змога, запричаститися під такого безприкладного пастиря, як я.
Щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями, я яко мога швидше покинув форт і вже акуратно, двічі на тиждень, голю собі бороду. Якби ця дурна і смішна подія сталась десь на берегах Уралу, де були б [і] жінки, я не відчепився б так легко від цих бузувірів. Увесь фанатизм, уся ця мерзота гніздиться в їх розпусних дочках і жінках. В Уральському тюрма завжди напхана втікачами-салдатами, їх ніби-пресвитерами. І не дивлячись на очевидні докази, вони благоговіють перед цими розбійниками й волоцюгами. І це не прості, а почесні ранґові козаки. Незрозуміла зашкарубілість!
Після полудня вітер відійшов до зюд-весту. Просто в чоло поштовому човнові.
17 липня.
Вітер усе той самий, наче заворожений. Надвечір у напрямі Астрахані на обрії показався пароплав. У форті заметушились, побачивши це несподіване явище, а особливо капітан Косарєв із своєю почесною вартою та ординарцями. Але кого несе пароплав? Ніхто напевне не знає. Але всі, навіть найпоміркованіші фантасти, догадувались, що коли не великого князя Костянтина Миколаєвича, то неодмінно адмірала Васілєва, астраханського ґубернатора. Останнього здогаду чи припущення капітан Косарєв спочатку й слухати не хотів, але, вважаючи на доводи свого вченого друга, лікаря Нікольського, про неможливість такої чисто історичної події в такому темному кутку імперії, як наш форт (учений муж підкріпив свою думку історичними фактами, зазначивши, що після Петра Великого [ніхто] з членів царської родини не відвідав не тілько півострова Манґишлака, а навіть і славного портового міста Астрахані, — проти цього арґументу сказати було нічого), — все таки догадливий капітан Косарєв викрутився і сказав: — "Ну що ж, хоч і не великий князь, то, принаймні, ґубернатор, — все ж особа з ґенеральським титулом, і почесна варта - необхідна". На таке нібито й просте слово навіть і вчений муж сягнув до кишені за запереченням. та ба! поки вчений ескулап корпався у своїй розумовій кишені, таємничу загадку було розгадано: прибіг козак із пристані і доніс комендантові, що на пароплаві, крім його командира, лєйтенанта Поскочина, нема нікого. Гора привела мишу.
Комендант послав тарантас по командира пароплаву і звелів його просити до себе на город. А я, щоб мій похід до форту не був даремний, зайшов до казарми й поголився. Потім зайшов до Мостовського. Посміявшися з того, що сталось, ми з нагоди такої самої події, що трапилась 1847 року в Орській кріпості, перейшли на розмову про Орську кріпость, як йому, так і мені добре памятну. І Мостовський своїм немальовничим стилем так мальовничо описав цю немальовничу пустинну кріпость, що я його заслухався. І перші темні дні моєї неволі просвітліли й усміхнулись у моїх споминах. Невже й для теперішнього мого становища прийде колись світлий усміхнений спогад? Факт перед очима, а проте — не віриться.
У девятій годині ввечері вернувся я на город і застав іще моряків, що галасливо залицялися до комендантші. Але мені так остогидли ці пусті хвальки-астраханські моряки, що я, зачувши здалека їх гучні голоси, зробив півкруга вправо і, поки подали вечірній сиґнал, обійшов форт навколо. Несвоєчасна прохідка втомила мене і передчасно, на велику мою втіху, поклала спати, за що я в душі подякував чемним астраханським морякам.
Сон мій, одначе, не був такий спокійний, як я сподівався. Вночі я кілька разів прокидався і стежив за вітром. Перед світанком вітер стих, і я в надії на його несталість заспокоївся й заснув. Снились мені Куліш, Костомарів і Семен Артемовськкй. Ніби я зустрів їх у Лубнях підчас успенського ярмарку. Куліш і Костомарів були в звичайних, а Артемовський в якомусь театральному вбранні. В цьому фантастичному одязі він представлявся Петрові Великому, а я тут таки малював Кулішеві молодого сліпого лірника в тирольському вбранні. Продовженню цієї нісенітниці перешкодив мій послужливий "дядька". Він приніс мені на город новий китель і розбудив мене, за що я його нагородив великим огірком і редькою.
Вітер не зрадив моїх надій. На ранок відійшов до зюд-осту. Пароплав уранці вийшов із пристані й попрямував до Кизляру. Я провів його очима до обрію, взявся за свій чайник і потім за журнал.
18 липня.
Скінчивши оповідання про вчорашню подію, я [подумав] про чарку горілки та про невеличкий шматок шинки, аж ось присилає за мною Бажанова й просить на чашку кави. Мені в те й грай. Пішов я. Прихожу. Тут і комендантша. Після привітання мова почалась про вчорашніх гостей. Я запитав про ціль їх короткого перебування на наших берегах. І на просте моє питання дістав відповідь досить кручену й переплетену, як звичайно, недоречними відступленнями. Одне слово, я вислухав із милих уст такі теревені, що їх не всякому доведеться почути й у модному сальоні. Гостей було не двоє, як я гадав, а пятеро; крім моряків — командира пароплаву та його штурмана, дуже освіченої (як казали оповідачки) молодої людини, ще троє цивільних: двоє вчених, а третій — лікар; [оповідали] теж, що пароплав ходить біля наших берегів для якихось дослідів і що цивільні вчені, мабуть, не вчені, а просто політичні шпиги, бо говорили все про вплив на тутешню Туркменську орду. Один із них, молодший, бльондин із довгим волоссям a la мужик, може й справді вчений, бо вкупі з Данилевським та іншими брав участь в експедиції Бера. І що він так само, як і Бер, збирає степовий полин та інші трави, і що питав про мене, але так двозначно, що милі розмовниці навіть посередньо не зуміли задовольнити його цікавости. І, як я здогадуюсь, спритно замявши це, на їх думку, дражливе питання, вони, як звичайно, перевели свою балаканину до Астрахані, просто на перські крамниці з канаусом та ішими недорогими матеріялами.
Коли це була хоч трохи порядна людина, то якої думки була вона про наш бомонд, про сметанку тутешнього дамського товариства? Забрезкла, прокисла сметанка!
Зібравши такі певні відомості про вчорашніх таємничих гостей, я, звичайно, перестав про них думати і до самого обіду лежав під вербою та читав Лібельта. Про вітер я також намагався не думати. Він із мене душу висотає, цей проклятий з