1 жовтня.
Грязюка, туман, сльота та всяке атмосферичне паскудство, а тому я запропонував сеанс п. Ґрассові, шваґрові М. О. Брилкіна. Сеанс перервав на половині прихід п. Лапи та п. Гартвіґа. Перший — бравий і ввічливий ґвардійський полковник та поліціймейстер. Другий не бравий, але не менше ввічливий поліційний лікар. Обидва — поляки або литвини і обидва не говорять по-польському. Гартвіґ, спасибі йому, без жадної формальности визнав мене за хворого на якусь затяжну хворобу, а послужливий п. Лапа підтвердив правдивість цієї вигаданої хвороби, і після взаємних не-церемоній ми розпрощались. Міркую собі, що завдяки цій чемній візиті мій поворот до Оренбурґу — річ сумнівна.
Від сьогоднішнього дня починаються тут вистави, і після обіду М. О. Брилкін запросив мене до своєї ложі. Виставляли народню сентиментально-патріотичну драму Потєхіна “Судъ людской — не Божій”. Драма — дрантя та ще й з подробицями. П. Мочалова, хоч і в убогій та штучній ролі, мені подобалась. У неї рухи справжньої артистки. П. Клімовський — солодко-нудний, як і його роля. Водевіль “Коломенскій нахлбникъ” — водевіль ярмарковий, та виконаний був відповідно до його призначення. Маленька оркестра грала в антрактах кілька номерів із “Дон Жуана” Моцарта прекрасно, мабуть тому, що цей чарівний твір тяжко заграти не прекрасно. Заля театру — невеличка, але оздоблена просто і з смаком. Публіка, особливо жіноча, дуже неблискуча й нечисленна.
2 жовтня.
Ранок ясний, тихий, з морозом. Треба було сьогодні закінчити початий вчора портрет п. Ґрасса, і я взявся до праці, бажаючи скоріше скінчити та піти до Печерського манастиря й нарисувати його. Та ба! манастир цей мені не вдається. Скінчивши портрет, я несподівано, але нелицемірно поснідав, приліг на хвилинку спочити і проспав аж до самої другої години. Непрощенне свинство! Ледве встиг я прокинутись, увійшов М. О. Брилкін і запропонував мені піти з ним на бульвар — пройтись перед обідом. На бульварі зустріли ми якогось пана Якобі. М. О. представив мене цьому панові Якобі. Він запросив нас до себе на обід, і ми не відмовились. П. Якобі — один із нижнєгородських аристократів, дуже привітний і досить ущипливий ліберал, та ще й прихильник малярства. Він показав мені свій альбом, нічим особливо не прикметний, та зле освітлену картину, — картину великої вартости: на ній намальований якийсь молодий святий, що молиться; вираз обличчя — прекрасний. Господар запевняє, що ця дорогоцінність — пензля Ґверчіно, а на мою думку, вона більше подібна до доброї копії з Доменікіно Цампієрі. Але я не висловив господареві своєї думки, знаючи з досвіду, як тяжко перечити знавцям малярства. На прощанні він узяв од нас слово бути завтра ввечері в клубі на виборах старшини, де обіцяв познайомити мене з своїми товаришами й почастувати музикою. Я не ухиляюсь ні від музики, ні від знайомства, особливо від знайомства. Мені конче потрібна робота за гроші, а як ні, то я буду змушений знов звернутися за святими фінансами до мого щирого М. Лазаревського. Спробую, чи не пощастить уникнути цієї необхідности.
3 жовтня.
Росіяни, між ними й нижнєгородці, чимало позичили від европейців, і між іншим слово “клуб”. Та це слово цілком не до лиця росіянинові. Їм би краще запозичити таке слово (а воно, мабуть, існує в китайській мові) у китайців та японців, якщо вони відкинули своє рідне слово “посидлки”, що надзвичайно правдиво зображує російські дворянські сходини. В европейців клуб має важливе політичне значення, а в російських дворян це навіть і не громадські сходини, а просто “посидлки” Вони збираються посидіти за ломберними столами, помовчати, попоїсти, випити, а як трапиться нагода, то й по пиках один одного мазнути.
Після вибору старшин наймиліший п. Якобі представив мене своїм товаришам, між іншим і ґенералові Веймарнові і п. Кудлаєві (поліціймейстер № 2). Ґенерал Веймарн цікавий тим, що він не подібний до російського ґенерала, а подібний взагалі до прекрасної простої людини. А п. Кудлай, як і його товариш Лапа, крім того, що не подібний до поліціймейстра, ще заслуговує уваги тим, що він приятель і далекий родич мого незабутнього друга й товариша, покійного Петра Степановича Петровського. Багато, багато збудив він у моїм серці своїми живими спогадами про прекрасні минулі дні. Ми з ним до того захопились минулим, що не помітили, як справжні “посидлки” скінчились. Наприкінці врадили ми писати до брата покійного мого друга, до Павла Степановича Петровського, щоб він, “отложа всякоє попеченіє”, відвідав нас у Нижньому Новгороді та, коли можна, захопив із собою і мого щирого Михайла Лазаревського.
4 жовтня(2).
До дванадцятої години я поводився добре. Не закінчивши портрета Аделаїди Олексіївни Брилкіної, я попросив у Миколи Олександровича Брилкіна повозу, щоб поробити ……..(3) візити. Довелося вдома за допомогою Павла Абрамовича Овсянникова прибратися, як першої марки чепурунові. Почав свою візитацію з п. Веймарна. П. Веймарн на перший раз видався мені вдома людиною акуратною, але не чванливою. Зняли розмову про те, що в нас, у Росії, шляхи більш ніж паскудні; наприклад, 1843 року в Чернігові на базарі продавали борошно по 20 коп. сріблом за пуд, а в містечку Гомелі те саме борошно продавали по карбованцю сріблом за пуд. Побалакавши про шляхи, ми злегка торкнулися й військового стану: він, мовляв, — зовсім гидкий, що, безперечно, не викликає найменшого сумніву. Скріпивши наші взаємні чемності такою гадкою про військовий стан, я попрощався з п. ґенералом і поїхав до лікаря Гартвіґа.
5 жовтня.
Михайло — добрий слуга, але на секретаря не надається, — мало письменний. Я хотів, за прикладом Юлія Цезаря, і працювати, себто рисувати, і диктувати; але мені не вдалось ні те, ні друге. За двома зайцями погонишся — ані одного не впіймаєш. Приповідка дуже слушна. Не знаю, чи вмів Юлій Цезар рисувати, але диктувати листи, кажуть, міг він зразу про пять цілком різних предметів, та в те я майже не вірю. Та й не про те мова, а про те, що в мене й сьогодні ще тремтить десниця від позавчорашнього “глумленія пянственного”, і я вчора тілько вдавав, нібито рисую, та де там! фону не міг конопатити. Так тілько, абито.
Спинились ми на тому, як я приїхав до лікаря Гартвіґа.
6 жовтня.
Учора ледве встиг я вмочити перо в чорнило, щоб описати свою візиту в лікаря Гартвіґа та перейти до нецеремонлиної візити в п. Кудлая, як двері з грюком одчинились, і до хати ввійшов сам Кудлай. Звичайно, я відклав умочене в чорнило перо, в сподніх зустрів дорогого світського гостя, і ми після поцілунків зняли спочатку звичайну пусту балачку, а потім перейшли до споминів про Пітер, про покійного Петровського й про великого Брюлова. Спомини наші перервав слуга, що прибув од М. О. Брилкіна з запрошенням на обід. Я відпровадив свого гостя, одягнувся й пішов до М. О. обідати. Після обіду пустунка мамзель Анхен Шауббе запропонувала піти з нею до театру. Я залюбки прийняв її запрошення й удруге слухав музику Моцарта з “Дон Жуана” та вперше бачив драму Коцебу “Сынъ любви”, про існування якої я тілько чув. Драма, як твір Коцебу, моїй жвавій сопутниці дуже подобалась, а мені (моїй дамі на жах) теж подобалась, але не зовсім, за що я одержав із усміхнених уст ентузіястичної німкені прізвище варвара-неотеси, нездібного співчувати нічому прекрасному та моральному. Ролю Амалії, доньки барона, виконувала артистка московського театру, пані Васілєва, — натурально й благородно, а решта, крім п. Платонова (роля барона), по-ярмарковому. Після драми йшла “Путаница”, на думку тутешніх людей — добре, а на мою думку — теж по-ярмарковому. Вистава скінчилась у першій годині, на втіху публіці взагалі та моїй сопутниці зокрема.
7 жовтня.
Мороз скував, нарешті, непролазне болото. Це добре. Погано тілько те, що, як він усталиться, то позбавить мене змоги нарисувати тутешні старовинні церкви, що мені так сподобались. Уже не через сльоту, а через передчасного гостя — мороз, я сидів удома. Написав Михайлові Лазаревському про притчу, що скоїлася зо мною в Нижньому Новгороді, та просив вислати мені скількись грошей, бо я на тутешню публіку не дуже надіюсь.
8 жовтня.
Користуючись гарною погодою, я добре поснідав та й пішов на прохід. Обійшовши двічі Кремль і намилувавшись, як лис виноградом, околичними краєвидами та гостроверхими старовинними дзвіницями, зайшов до свого постачальника книжок, до милого Костянтина Антоновича Шрейдерса, колишнього студента київського університету та в деякій мірі земляка мого. Зустрів у нього якогось барона Торнау, полковника ґенерального штабу, людину ліберальну, прекрасного й невтомного розмовника. Підчас останньої війни був він військовим аґентом при російському посольстві у Відні, — отже він має про що розповідати. Шкода, що розмова з ним тяглася не більш, як півгодини: він тут проїздом та, крім цього, поспішав на обід до ґубернатора.
Барон Торнау, між іншим, рекомендував мені на всякий випадок свого близького приятеля, відомого мандрівника гора Петровича Ковалевського, теперішнього начальника азіятського департаменту. Цього чоловіка, як запевняв барон, любить цар, а тому він багато може.
9 жовтня.
Сьогодні вранці премилий М. О. Брилкін приніс мені давно очікуване “Краткое историческое описаніе Нижняго Новгорода”, складене якимсь М. Храмцовським. Але тому, що сьогодні погода досить добра, я, відклавши цю цікаву книжку до вечора, пішов до Печерського манастиря. Накидавши абияк вид манастиря, я з закляклими руками прибіг додому. Поснідав, попогрівся і взявся за книгу. Книга — добра і досить добре ознайомлює з історією краю та міста. Шкода, що п. Храмцовський про архітектурні памятники та й взагалі про памятники старовини оповідає надто ощадно. Ала й за те спасибі. Печерський манастир, що я його сьогодні рисував, збудований за царя Федора Івановича в 1597 р. замість зруйнованого давнього манастиря, заснованого архімандритом Діонісієм.
10 жовтня.
Сьогодні погода не сприяла моєму доброму намірові рисувати Архангельський собор у Кремлі, і я запропонував сеанс М. О. Брилкінові та нарисував його портрет.
11 жовтня.
А сьогодні, лиха прикупивши, пішов уранці рисувати Архангельський собор; змерз до сліз і нічого б не зробив, коли б не трапився мені на очі ґенерал Веймарн, командир учбового карабінерного полку і, звичайно, головний господар у казармах, під якими я розташувався рисувати. Я розповів йому про своє лихо, і він ласкаво дозволив мені поміститися коло якого схочу вікна в казармах, що я, подякувавши, і зробив. Попрацювавши, я пішов обідати до М. К. Якобі. Замість десерту він почастував мене брошурою Іскандера, другого лондонського видання: “Крещеная собственность”. Сердечне, щире людське слово! Нехай осінить тебе світло правди й сила істинного Бога, апостоле наш, наш самотній вигнанче!
12 жовтня.
Скінчив початий учора рисунок Архангельського собору. Ориґінальна, гарна й найдавніша, прекрасно збережена будівля в Нижньому Новгороді. Собор цей збудовано за часів великого князя нижнєгородського Юрія Всеволодовича в 1227 році.
13 жовтня.
Рисував олівцем портрет Анни Миколаївни Попової, що має тут славу першорядної красуні. Вона, справді, гарна і ще молода жінка, та, на жаль, трохи простакувата. Може це й на краще. Перший портрет рисую за гроші — за 25 карбованців. Побачимо, що далі буде. Не погано було б, коли б таких щедрих красунь було більше в Нижньому, — хоч би на кравця заробив.
Після сеансу пішов обідати до М. К. Якобі, а по обіді пішов до театру. Спектакль був хоч куди. Васілєва, особливо ж Піунова, були натуральні та ґраціозні. Легка, жартівлива роля їй до лиця та й на її літа. Увертюру з “Вільгельма Телля” виконали прекрасно. Словом, — вистава була блискуча.
Які то тепер вистави в Пітері в Великому театрі? Хоч би одним оком глянути, одним ухом послухати!
14 жовтня.
На велику втіху красуні та її благовірного сожителя, особливо ж на свою особисту втіху сьогодні я портрет закінчив, віддав і весело провів вечір з моїм милим капітаном В. В. Кішкіном. Цими днями він їде до Петербурґу. Коли ж я поїду до Петербурґу? Препогане становище. Мало чим краще, як у Новопетровській кріпості.
15 жовтня.
На вітрі й морозі нарисував дві вежі без назви, частину кремлівської стіни й вид Заоччя. В цілому вийшов добрий рисунок. Я поспішаюсь зробити більше ескізів, щоб була хоч яканебудь робота на випадок, коли доведеться мені тут зимувати. Обідав у М. К. Якобі. Першу частину вечора провів у Брилкінів, а другу — з Овсянниковим у клубі за “Пчелой” і пляшкою елю. В клубі познайомився з якимсь п. Варєнцовим. Це інспектор шляхетського інституту при тутешній ґімназії й університетський товариш М. І. Костомарова. Від нього я довідався, що Костомарів ще не вернувся з закордону до Саратова і що Куліш видав другий том “Записокъ о Южной Руси”.
16 жовтня.
Знечевя зайшов я сьогодні до Варєнцова. Розбалакались, звичайно, про Костомарова, і він повідомив мене, за вістками, одержаними з Москви, що нібито в Москві серед молоді ходить лист Костомарова, адресований на імя царя. Лист повний усякої правди та взагалі ширший і розумніший за лист Герцена, адресований цій самій особі. Лист Костомарова ніби написаний із Лондону. Коли це правда, то напевне можна сказати, що М[икола] І[ванович] сопричислений буде до собору наших закордонних апостолів. Благослови його, Господи, на цій великій путі!
Від Варєнцова зайшов я до нового знайомого, такого собі Петра Петровича Ґоліховського, милої, привітної людини. Він тут проїздом із Пітера до катеринбурґу. Він представив мене своїй ефектовній красуні-дружині. Це імпозантна брюнетка, родом молдованка, і такої жагуче-пристрасно елєктризуючої вроди, якої я ще з роду не зустрічав. Напрочуд огниста жінка! П. П. Ґоліховський, між іншим, повідомив мене, що в Парижі повстав російський журнал під назвою “Посредникъ”. Редактор Сазонов. Головна мета журналу — бути посередником між лондонськими періодичними виданнями Іскандера та російським урядом, а також виявляти підлоти “Пчелы”, “Le Nord” і взагалі паскудні вчинки уряду. Прекрасний намір. Шкода, що це не в Брюсселі або не в Женеві. В Парижі якраз коронований Картуш по-дружньому уколошкає цю новонарожену дитину святої правди.
Від красуні Ґоліховської я зайшов до красуні Попової та й зостався в неї на обіді. Але цій красуні далеко до молдованки. Вона здалась мені солодкою, мякою, розкішною, але далеко не такою повною життя красунею, як палка, огниста молдованка.
По обіді в Попових я зайшов до М. К. Якобі і познайомився у нього з якимсь сімбірським паном Кіндяковим, родичем Тімашева, теперішнього начальника штабу корпусу жандармів. Тому що Кіндяков їде до Петербурґу, я просив його довідатися від свого родича, чи довго ще протягнеться моє вигнання і чи можу я колинебудь сподіватися повної свободи?
У Якобі ж таки я зустрівся й благоговійно познайомився з декабристом Іваном Олександровичем Аннєнковим, що вертається з Сибіру. Сивий, величавий, лагідний вигнанець у розмові своїй не показує й тіні злоби проти своїх жорстоких суддів; навіть добродушно кепкує з фаворитів коронованого фельдфебеля: Чернишова та Лєвашова, що головували в тодішньому верховному суді. Благоговію перед тобою, один із первозваних наших апостолів!
Говорили про Миколу Турґєнєва, що вернувся з вигнання, про його книгу; говорили про багато дечого та про багатьох і в першій годині ночі розійшлись, сказавши: “до побачення…”
17 жовтня.
Сьогодні дістав листа від М. Лазаревського і два листи від любого мого незмінного Залєського. Лазаревський пише, що він бачився з графинею Настасією Іванівною і що вони врадили, якщо заборонять мені вїзд до столиці, просити листом графа Ф[едора] П[етровича], щоб він виклопотав мені цей дозвіл через президента нашого М[арію] М[иколаївну] — для Академії Мистецтв, класи якої я буду з любовю відвідувати, як було во время оно. Добрі, благородні мої заступники й дорадники!
Залєський, крім звичайної своєї сердечно-щирої прелюдії, пише, що рисунки мої одержав усі сповна; що деякі з них уже примостив у добрі руки і гроші, 150 карбованців, переслав на імя Лазаревського. Невтомний друг! Ще знайомить він мене з якоюсь своєю землячкою-литвинкою, яка недавно вернулася з Італії з величезним вантажем мистецьких творів. Для мене такі явища й позаочі чарівні, і я сердечно дякую моєму другові за це листовне знайомство.
Що значить, що Кухаренко мені не пише? Невже він не дістав мого поличчя та моєї “Москалевої Криниці”? Це було б страх як прикро.
Упившись читанням оцих дружніх любих посланій, увечері вкупі з Овсянниковим пішли ми до палкої молдованки. Страшна, невидана жінка! Гарненько намаґнетизувавшись, ми побажали їй щасливої дороги до нелюбого їй катеринбурґу і розлучились, може й назавжди. Чудова жінка! Невже кров стародавніх сабінянок так всемогутньо, безконечно живе? Виходить, що так!
18 жовтня.
Написав та відіслав листи до моїх милих друзів М. Лазаревського й Б. Залєського.
19 жовтня.
У клубі пишний обід з музикою та поголовна гомерична пиятика…
20 жовтня.
Ніч і наступну добу провів у чарівній родині madame Гільде.
22 жовтня.
Спало мені на думку проглянути рукопис мого “Матроза”. Навдивовижу безграмотний рукопис, а писав його ніхто інший, як прапорщик О[ренбурзького] О[кремого] Корпусу, батальйону № 1. п. Наґаєв, кращий із вихованців Оренбурзького Нєплюївського Кадетського корпусу. Що ж тоді середні та гірші вихованці, коли кращий із них неписьменний та ще й пяниця? Прокляття вам, чоловіковбивці, кадетські корпуси!
23 жовтня. При світлі величавої пожежі в девятій годині ввечері зустрівся я з К. О. Шрейдерсом. Він повідомив мене, що прийшов урядовий папір про мене від командира оренбурзького окремого корпусу на імя тутешнього військового ґубернатора. Щоб цей папір прочитати, зайшли ми до ґубернаторської канцелярії, до начальника канцелярії, наймилішого з людей Андрія Кириловича Кадніцького. Папір повідомляє про те, що мені забороняється вїзд до обох столиць і що я — під секретним доглядом поліції. Гарна свобода! Собака на припоні! Це значить: нема за що дякувати, В[аше] В[еличество]!
Що ж я тепер буду робити без моєї Академії, без моєї улюбленої акватінти, про яку я так солодко й так довго мріяв? Що я буду робити? Звернутися знов до моєї святої заступниці — графині Настасії Іванівни Толстої? Ніяково. Почекаю до завтра. Поражусь із моїми щирими друзями, — П. А. Овсянниковим та М. О. Брилкіном. Вони люди добрі, сердечні й розумні. Вони навчать мене, що мені почати в цьому безвихідному становищі.
24 жовтня.
Сьогодні ми врадили ось як: на неозначений час зостатися мені тут ніби через мою хворобу, а тимчасом писати графові Ф. П. Толстому і просити його поклопотатись про дозвіл мені мешкати в Петербурзі хоч два роки. За два роки я за поміччю Божою встигну зробити початкові спроби в моїй улюбленій акватінті.
25 жовтня.
Далі перечитую по складах і поправляю “Матроза” та лаю безграмотного переписувача, пяницю-прапорщика Наґаєва. Перечитуючи по складах свій твір, звичайно, я не можу слідкувати за стилем мови. Переконався тілько в одному, що заголовок цього оповідання конче треба змінити. Поки не придумаю моєму “Матрозові” другого пристойнішого імени, назву його так: “Прогулка съ пользою и не безъ морали”.
26 жовтня.
Заходив до Варєнцова і взяв у нього для прочитання два числа — 2 і З – “Русской Бесды”. В епілозі до “Чорної Ради” П. О. Куліш, кажучи про Гоголя, Квітку та про мене грішного, вказує на мене, як на великого самобутнього народнього поета. Чи не з приязні це?
У 2-му числі “Русской Бесды” я з насолодою прочитав трьохкуплєтовий вірш Ф. Тютчева.
Эти бдныя селенья,
Эта скудная природа -
Край родной долготерпнья,
Край ты русскаго народа!
Не пойметъ и не замтитъ
Гордый взоръ иноплеменный,
Что скользитъ и тайно свтитъ
Въ нагот твоей смиренной.
Удрученный ношей крестной,
Всю тебя, земля родная,
Въ рабскомъ вид Царь Небесный
Исходилъ, благословляя!…
27 жовтня.
Кілька днів зряду гарна, ясна погода, і я сьогодні не втерпів — пішов на вулицю рисувати. Нарисував церкву пророка Іллі з частиною Кремлю на другому плані. Церква пророка Іплі збудована в 1506 році в память “огненнаго стрлянія”, що врятувало Нижній од татар та ногаїв.
28 жовтня.
Сьогодні погода трохи дозволила мені вийти на вулицю рисувати. Нарисував я сяк-так церкву Миколая за Почайною, збудовану року 1372. Мабуть, також на знак якогось розливу крови. По дорозі зайшов я до мого милого доктора Гартвіґа, застав його вдома, поснідав, випив чудової вишнівки домового виробу і в старому подертому нижнєгородському адрес-калєндарі вичитав, що в княґінінському повіті н[ижнєгородської] ґубернії, в селі Вєльдєманові, від селянина Мини та жінки його Маряни, року 16О5, в травні місяці народився славний патріярх Нікон.
29 жовтня.
Ходив до Трубецького, дуже милого князя-людини, та не застав його вдома. Обідав у М. К. Якобі, а після обіду в театрі слухав між іншим увертюру з “Роберта” Меєрбера в антрактах якоїсь кривавої драми. Чи може двадцяти-інструментова, та ще й нетвереза оркестра виконувати якубудь увертюру, а тим більше увертюру з “Роберта” Меєрбера? Прости їм, не відають бо, що творять. Наприкінці кривавої драми половина лямп у залі погасла, тим і закінчилась пишна вистава.
30 жовтня.
Користуючись погодою, я пройшовся навколо міста з приємністю й не без користи. На закінчення прохідки нарисував Благовіщенський манастир. Старий будинок, спотворений новими прибудівлями. Головна церква та дзвіниця не зовсім урятувались од варварського відновлення. Непорушені зосталися тілько дві вежі над трапезою. Які ж вони красуні! Неначе дві юні, прекрасні, чисті отроковиці ґраціозно підняли свої голівки до подателя добра й краси і немов дякують йому за те, що він оборонив їх од руки сучасного архітектора. Прекрасний твір — не надивишся на нього!
Благовіщенський манастир заснував у XIV столітті св. Олексій-митрополит. До тої доби належать і прекрасні вежі. Соборна церква манастиря збудована в 1649 р. Місцевість, де лежить манастир, — чудова.
31 жовтня.
Аж сьогодні, нарешті, дочитав свого “Матроза”. Він видався мені занадто розтягнутий. Може це тому, що я читав його по складах. Прочитаю ще раз в новому примірнику, і, як видасться можливим, то пошлю його М. С. Щепкинові, нехай де хоче, там його й притулить.
Увечері І. П. Ґрасс познайомив мене з Марією Олександрівною Дороховою. Вона — директорка тутешнього Інституту, висока духом, симпатична жінка! Не зважаючи на свою аристократичну гнилу породу, вона зберегла так багато простого незалежного людяного почуття, зверхньої сили й гідности, що я мимоволі [прирівняв її] до образу свободи Барбє (в “Собачьемъ Пир”). Вона ще живо пригадала мені своєю уривчастою щирою розмовою, жестами і взагалі зовнішнім виглядом, мого незабутнього друга, княжну Варвару Миколаївну Репніну. О, коли б було більше таких жінок-матерів, тоді б льокайсько-боярський стан скоро в нас перевівся!