Усім освіченим людям відомо і аж надто відомо, що понеділок — день критичний або просто тяжкий і що з понеділка ні одна хоч трохи освічена людина не розпочне нічого поважного; краще вже пролежить цілий день і, хоч яка б там була пильна справа, вона й пальцем не ворухне. Та й справді, — як добре розважити — коли ми задля нікчемного срібника зневажатимемо святі заповіти старовини, що ж тоді з нас буде? Вийде якийсь француз або, не приведи Боже, куций німець; а від типу, чи пак од фізіономії національної й сліду не зостанеться. А я думаю, що нація без своєї власної риси, що тілько їй належить і тілько її характеризує, просто на кисіль, та ще й на несмачний кисіль скидається.
— Та ба! не так думають інші. От хоч би й наші військові, — куди їм до сучасників: на шляху освіти геть задніх попасають; вони, наприклад, зовсім не вірять у понеділок і цей святий заповіт батьків і дідів наших легкодумно називають бабськими вигадками. А попрохав би я цих прудивусів зазирнути, наприклад, хоч би до "Письмовника" славнозвісного Курґанова: саме там сказано, що ще стародавні халдейські маґи й звіздарі, а за ними й визнавці науки Зороастрової непохитно вірили, що понеділок — день критичний. Та куди там, — хіба втокмачиш що тому безпардонному вояцтву! Військова, справді військова людина, краще ще раз у карти програє або ще раз возьме в жида пляшку рому-самогону, — так званого "клоповика", аніж запренумерує яку мудру книжку. От хоч би наприклад - "Ключъ къ таинствамъ природы" Еккартсгавзена з прегарними малюнками нашого слазнозвісного Єґорова; та куди там, — і слухати не хочуть!
Я все це до того веду, терпеливий читальнику, що, зневаживши освячені премногими літами вірування предків наших, саме в понеділок, вранці рано, з повітового міста П[ереяслава] п[олтавської] ґубернії виступив у похід чи то гусарський, чи то уланський полк, — уже добре не памятаю; памятаю тілько, що до збору сурми сурмили; тому й треба думати, що полк був кінний, бо коли б то була піхота, то до збору б у барабани били.
Коли входить або виходить із села чи містечка полк, то це дві великі події, особливо ж, якщо полк, чого не приведи Боже, пробув на постої хоч кілька день: тоді вихід його викликає сльози й дуже часто сльози найщиріші. Я це говорю тілько про прекрасну стать, а про чоловіків і наречених не кажу ні слова. Нічого не скажу й про вихід згаданого кавалєрійського полку із згаданого міста П[ереяслава], хіба тілько те, що полк провожало багато мирних міщанок, хоч погода й не зовсім тому сприяла, бо все падав дощ — затяжний, чи то "єхидний", як його назвав небіжчик Гребінка, сиріч дрібний і обложний. Та не зважаючи на той єхидний дощ, багато міщанок провожало прудивусів своїх до села N., інші — до містечка Боришполя, а деякі, і то найбезкорисливіші, аж до рубежів київських, себто до перевозу на Дніпрі. А коли полк щасливо перевізся на той бік, то вони й собі, трохи поплакавши, теж подалися за Дніпро й розпорошилися в великому місті Києві та й заховали свої вчинки й сором по глухих притулках усякої розпусти.
Отакі то наслідки дає довгий постій найліпше вихованого полку.
Того ж понеділка, пізно ввечері, київським шляхом поверталася до міста П[ереяслава] молодиця і, не доходячи до міста верстов із чотири, саме напроти "Трибратніх" могил, звернула з шляху й сховалася в зеленому житі. Аж удосвіта вийшла вона з жита на шлях, несучи в руках щось загорнуте в сіру свитку. Пройшовши трохи шляхом, спинилася вона на поворітці та, подумавши недовго, кивнула виразисто головою, ніби на щось велике зважувалася, і швидко пішла вузенькою, порослою шпоришем доріжкою. Доріжка та вела до хутора старого сотника Сокири.
Другого дня вранці, себто у вівторок, вийшла пані Парасковія Тарасівна Сокириха погодувати з власних рук усяку дробину — цісарки, гуси, кури тощо (про голуби мав дбати сам пан сотник Ничипір федорович Сокира).
Уявіть же собі її жах, коли, виходячи на ґанок, побачила вона сіру свитку, що ворушилася, неначе жива. З переляку їй здавалося, що свитка ніби плаче, мов немовля. Довго вона дивилася на ту сіру свитку, слухала, як вона плаче, і сама не знала, що робити. Нарешті зважилася покликати Ничипора Федоровича.
Ничипір Федорович вийшов, як то кажуть, "неґліже", але все таки в широченних китайчатих червоних штанях.
— Дивись, дивись, мій голубе, що це у нас діється, — каже перелякана Парасковія Тарасівна.
— А що ж тут у нас діється? Я нічого не бачу, — каже Ничипір Федорович.
— А свитка, — хіба не бачиш?
— Свитку бачу.
— А хіба не бачиш, що вона ворушиться, ніби жива?
— Бачу. Так що ж із того? Хай собі ворушиться, — Бог із нею!
— Камяний з тебе чоловік! Чи ж не траба подивитися, з чого то вона ворушиться, га?
— Ну, то й дивися, як тобі кортить.
— А тобі не кортить?
— Ні.
— Та таки подивися ти перше, а потім я подивлюся.
— Добре.
І з тим словом підійшов він до свитки, розгорнув її обережно і — о жах! — не міг вимовити й слова, тілько виразисто вказав пальцем на розгорнену свитку та так і застиг на хвилину, а опамятавшися від здивування, гукнув: "Параско!" Старенька кинулася до нього та й сама, здивована, звівши догори руки, спинилася перед розгорненою свиткою. Постоявши трохи в такій траґікомічній позі, вона скрикнула:
— Святий великомучениче Івана Воїне, що це ти з нами робиш?
І, звернувшися до Ничипора Федоровича, промовила:
— От бачиш, не дурно ж мені снилися два малесенькі телятка. Я ж тобі казала, що таки щось неодмінно станеться... Ну, дякуємо Тобі, Господи наш милосердний, — промовила вона, христячись та обережно підіймаючи разом із свиткою два червоненькі немовлятка. — Нагородив ти таки нас, Господи, на старости літях.
— Неси ж їх, Параско, до нашої хати, а я тимчасом пошлю до міста по Притулиху. Нехай вона їх по-своєму в зіллі викупає, та може їм треба ще що зробити.
— А й справді! Глянь, їм, сердешним, пупики зеленою соломиною перевязано.
— Ну, то неси ж їх, а я пошлю Клима по Притулиху, — не зовсім спокійно сказав Ничипір Федорович і пішов наказати, що треба.
А слід вам сказати, що ця стара добра пара, проживши багато літ у спокої й добробуті, не мала й одної дитини, як то оповідається в казці про Єруслана Лазаревича - "смолоду на потху, подъ старость на помогу, а по смерти на поминъ души". Вони довго й ревно молилися Богові й усе сподівалися, а нарешті й сподіватися кинули. Була в них, сердешних, думка хоч чужу дитину за свою викохати. Так що ж маєш робити! Хоч і є вбогі сироти, так їх добрі люди розбирають, а їм не дають, бо вони, бачте, пани, а з панича, мовляв, пуття не буде. Ще минулої весни їздив Ничипір Федорович у містечко Березань, прочувши, що там по вбогій вдові зосталося двоє сиріт — хлопчик та дівчинка. Так що ж? І тих узяв баришівський титар, удівець бездітний і багатир. Отак ні з чим і повернувся сотник додому. І от несподівано велику свою благодать послав Господь на їх праведну, чесну старість.
Радісно, невимовно радісно зустріли вони й провели вівторок, а в середу надвечір приїхав до них їх щирий приятель Карло Йосипович Гарт, аптекар із П[ереяслава]. Гість, поцілувавши, як звичайно, господині руку і поздоровкавшися з господарем, понюхав з мушляної табакирки, що її прислав йому на память його друг і товариш, теж аптекар в Акермані чи Дубосарах, Йосип Карлович Шварц. Заживши табаки й сідаючи на ослоні перед ґанком, він сказав майже по-російському:
— У нашому місті новина новину наздоганяє. Сьогодні Андрія Івановича покликали оглянути жіноче тіло, що його випадково знайдено в Альті, коло вашого хутора. А ви, певно, нічого й не знаєте?
Поставивши таке питання, він знову розчинив мушляну табатирку і встромив туди два пальці. Господарі значуще переглянулися між собою й мовчали, а Карло Йосипович провадив далі:
— Ото, коли був я ще студентом у Дорпаті, то там теж стояла кавалєрія, а як вийшла вона з Дорпату, то теж три чи чотири жіночі тіла нам принесли з поліції до анатомічного театру. Поліції байдуже, вона того не тямить, що для нашої науки зручніше чоловіче тіло, а жіноче не так надається: товщу багато, до мязів не доберешся.
— Ось що, — перепинила його Парасковія Тарасівна — маю до вас просьбу, Карле Осиповичу: чи не будете ласкаві до нас за кума? Нам Господь діточок дарував.
— Та як же воно так? — аж скрикнув здивований аптекар.
— Та отак просто, — коло ґанку знайшли ми вчора два янголятка Божі.
— Дивно! — скрикнув знову аптекар і всунув до кишені руку по табатирку.
— А я попрошу ще й Кулину Охримівну: вона теж німкеня, от ви й поріднитеся.
— Ні, вона зовсім не німкеня, вона тілько з Мітави, та це нічого. Я дуже, дуже тішуся з цієї нагоди.
Карло Йосипович, утішений такими приємними запросинами, не міг, як звичайно, провести той вечір із своїми щирими приятелями, незабаром попрощався й поїхав у місто сповістити Кулину Охримівну про прийдешню подію.
Попрощавшися з аптекарем, старі деякий час мовчки дивилися одне на одного. Мовчанку перша порушила Парасковія Тарасівна.
— А як на твою думку, Ничипоре, чи не відправити нам цієї суботи панахиди за втопленицю? Аджеж вона, повинно бути, їх справжня мати.
— І я так думаю, що справжня. Тілько слід пождати до Клечальної суботи, а то, Бог її знає, може вона самогубця, то щоб іще гріха не набратися.
— Добре, пождемо. Тепер уже недалеко й Зелені свята. Та подивися, будь ласка, якого взавтра святого, — як ми назвемо своїх дітей, аджеж вони обидва хлопчики.
Ничипір Федорович дістав київський "Каноникъ" і, зброївшись окулярами, почав перегортати книжку, шукаючи місяця червня. Знайшовши місяць і число, він з радости перехристився й скрикнув:
— Парасковіє! Завтра святих соловецьких чудотворців Зосима й Саватія.
— А чи нема ще яких інших?
— Та на що ж тобі ще інших? Аджеж це святі заступники й покровителі бджільництва. Він іще раз перехристився, згорнув книгу і поклав її під образами.
Треба вам сказати, що Сокира був загарливий пасічник, а до того ще й пасічник-знавець своєї справи. Тому жінка його і не посміла сказати, що імена ті зовсім не були їй до вподоби.
Незабаром після того старі мовчки повечеряли та, помолившися Богу, пішли спати: Ничипір Федорович до комори, а Парасковія Тарасівна у свою кімнату, де, звичайно, були й близнята.
Такою важливою для добрих старих подією позначився вихід кавалєрійського полку з міста П[ереяслава].
Щоб оповідання було коротше, не треба б описувати з усіма подробицями ні хутора, ниже його мирних мешканців, тим паче, що історія ця дуже мало, так би мовити, мимохідь, їх торкається. Але справжні герої мої оце тілько вчора побачили світ Божий, — то що, спитаю я вас, можна сказати про них цікавого сьогодні? Тому, поміркувавши добре, і вирішив я описати й хутір, і мирних його мешканців на те тілько, щоб терпеливий читальник чи читальниця могли ясно бачити, ким і чим оточене було дитинство й молоді літа моїх майбутніх героїв. Аджеж правду каже приказка: "який змалку, такий і до останку". От ми й побачимо, до якої міри та приказка справедлива. Ще говорять, що живі дитячі вражіння такі живущі, що вмирають тілько разом із нами, та що виховання нічого не зробить з юности, коли дитинство було оточене грубою декорацією й такими самими акторами; що коли дитинство проведене на лоні божественної природи, під крилом люблячої прекрасної матері і християнина-батька, — то такі прекрасні вражіння необорною стіною оточать людину і захистять її на життьовому шляху від усіх мерзот непевного світу.
Подивімося, до якої міри можна вірити в цю неодмінну правду.
Уникаючи ориґінальности, якою так люблять пишатися повістярі наших днів, що возлюбили всім серцем і всіма помислами потворні французькі повісті, навипередки наслідують їх і в простоті юного та вже надшарпаного серця вірять, що вони ориґінальніші за самого півбога О[лександра] Дюма. Блажен, хто вірує! — я, Хома невірний, розпочну "старими словами" повість мою так: спочатку опишу докладно місце, себто пейзаж, потім опишу дієві особи, їх хатній побут, характери, звички, хиби й чесноти, а далі вже по спромозі перейду до драми, себто до самої дії. Метода чи манєра ця не нова, але це добра манєра, а добре, як то кажуть, не старіється (з винятком гарненької красуні, яка — на лихо — вяне передчасно). Розпочнемо ж отак.
На правому березі хоча невеликої, але вславленої річки Альти стоїть хутір старого сотника Сокири, верстви з чотири від міста П[ереяслава], себто саме проти того місця, де скажений честолюбник Святополк Окаянний зарізав рідного, праведного брата свого Бориса. На тому ж місці, за переказом Кониського, відбулася й Кривава, або Тарасова ніч року 1630. Отож саме проти того святого місця й стоїть хутір сотника Сокири; сам він не дуже мальовничий, — занадто вже чепурний, аж до педантизма, але нагородою за це правдиво рюїздалівський пейзаж околиць. Береги Альти поросли високими очеретами, так, що самої річки не видко, хіба що навпроти Сокириного хутора, [де] на широкому просторі густі зелені очерети — порозтинані купами розлогих гіллястих верб та старих осокорів. На лівому боці Альти з-поза зелених верб виглядає невеличка біленька церква; збудували її своїм коштом христолюбиві міщани міста П[ереяслава] саме над тим камяним стовпом, що відзначав місце смерти неповинного Бориса. За цвинтарем аж до самого міста стелеться рівнина, засіяна житом та пшеницею й рясно вкрита історичними могилами. І що ближче до міста, то могили ті [все] вищі й частіші, так що міського валу здалека зовсім не видно, і здається, що місто збудоване на могилах. Саме місто П[ереяслав], як взагалі міста, здалека показується в тумані, але з того туману здіймається над городом біла восьмикутна вежа, що її увінчує зелена ґотична баня з золотою главкою. Це собор прекрасної, ґраціозної, напіврококо, напіввізантійської архітектури, що його збудував славний "анафема" — Іван Мазепа — року 1690. Ледве проступає на сіренькому тлі й друга темна деревяна вежа з плескуватим восьмикутним дахом. Це церква Успіння, вславлена року 1654 тим, що тут склав присягу на вірність московському цареві Олексієві Михайловичу гетьман Зиновій Богдан Хмельницький з старшиною й депутатами всіх станів народу українського. Далеко за містом синіють високі гори дніпровії.
Геральдичний дуб роду Сокири не сягає лєґендарної високости. Посадив його в темній шляхетській діброві дід Ничипора Федоровича — Карпо Сокира, "голштинець", що повернувся додому з Петербурґу після смерти імператора Петра III-го не так, як інші "голштинці" — голий та голодний, а з чималою торбою голяндських червінців, з ранґою ротмістра ґвардії і з правами "потомственного дворянина". Повернувшися до свого рідного П[ереяслава], він на велику собі радість оженився без перешкод з дочкою тодішнього полковника п[ереяслав]ського, цигана Іваненка й узяв у посаг за жінкою хутір з усіма угіддями та кількома сотнями [десятин] орної землі й лук по берегах річки Альти. Через рік чи через два він залишив молоду жінку й сина-однолітка, записався портупей-майором у "себулдинці" і подався з полком геть по-за межі України. Незабаром почали "себулдинців" повертати в регулярне військо, чому немалий опір ставив і майор Сокира, а за це його з іншими "супротивниками" й було покарано на горло з чотирьох городах, на чотирьох майданах одного й того самого дня; право ж шляхетства було зоставлене його синові-недоліткові. Так траґічно скінчив свою карєру насадитель родословного дуба роду Сокирів — Карпо Сокира, голштинець.
З малого Федора Сокири, що зостався єдиним спадкоємцем прав і маєтку батьківського і єдиним сином чадолюбивої матері, вийшов порядний хлопець, помимо піклувань ніжної пані-матки. Він добре вивчився читати книги церковні і світські, вивчився письма й милозвучного церковного співу. А всього того вивчив його, не оглядаючись ні на які благання найніжнішої матусі, чесний соборний дяк Степан Перепелиця.
За тих щасливих часів, хоч шляхта й не відчувала потреби в освіті, чи, певніше, їй не наказували вчитися, молодий Федір несвідомо відчував користь науки й невідступно прохав матусю, щоб вона відвезла його до Києва й оддала вчитися до бурси.
По довгих і настирливих просьбах сина матуся зважилася нарешті відвезти його до київської бурси. Віддавши ж до бурси, доручила його доглядові тодішнього інспектора бурси, чи академії, отця Діонісія Кушки, старця суворого й богобоязливого, а доручила його вона [тій] опіці для того, щоб мала дитина не навчилася часом злодійства чи розбишацтва. На шкільній лаві чи на подільському базарі заприятелював він з славнозвісним пізніше Іваном Левандою, Григорієм Гречкою і тоді вже філософом Григорієм Сковородою, а більше нічим не позначилось його бурлацьке життя. Вчився він добре, а кінчив отак: одного разу приїхали на подвіря своє у Київ славні запорожці провожати товариша свого Ярмолу Кичку в межигорський манастир і справили братові своєму пристойне прощання з світом, себто закупили на Подолі горілки, поналивали її в цебри та й вирушили урочисто з цеховою музикою до Межигіря, частуючи по дорозі кожного горілкою з михайлика. А сам брат, що із світом прощався, знай витанцьовує собі попереду музиків. Привабила така чарівна картина вже не зовсім юного Федора Сокиру; не надумуючися довго, плигнув він із високого муру братського манастиря (на той випадок браму буго замкнено) і пристав до запорозької братії.
Після цієї події слід його озвався у Великому Лузі запорозькому. З запорозькими депутатами, разом із Головатим, їде він до Катерини Великої; потім зявляється на нецеремонливому обіді у ґенерала Текелія, а після знищення низового війська запорозького повертається щасливо до міста Переяслава з ранґою капітана й правами "потомственного дворянина".
Відправивши панахиду за свою матір, осівся він у родовому хуторі добрим гречкосієм і незабаром оженився. За того щасливого часу відновив він свою шкільну знайомість з соборним протоєреєм Григорієм Гречкою, а через нього із славним уже вітією Іваном Левандою і з справжнім уже філософом Григорієм Сковородою. А тимчасом його син-первісток Ничипір зростав, а батько, забалакавшися з містиком-філософом, все думав, як би сина просвітити, та, не додумавшись, узяв та й помер, а юний син, як то кажуть, у дурнях опинився.
Але доброму Провидінню угодно було заступити гарного й безрідного хлопця від темряви неуцтва, а може й вивести з безодні розпусти, і Воно послало йому благочестивого і премудрого просвітителя й заступника — отця Григорія Гречку, протоєрея переяславського.
Коли не можеш про ближнього твого говорити добре, то не кажи про нього лихого, — євангельське, правило. Та ба! не завжди можна його додержувати в нашому житті, повному гріха й наклепів. Отож і мені, ревному прихильникові святої правди, доводиться сказати декілька слів про матір малого Сокири, та ще й таких, що хоч і не казати. Добра слава — для нас річ свята, а для жінок і тим паче, вона ж, на нещастя, не користалася доброю славою на всю землю переяславську. Її вкрав з батьківського дому Сокира, і вони тайно взяли шлюб за гряницею, себто за Дніпром у Трахтемирові. Виходить, побралися вони захоплені коханням, а подружжя з захоплення, як відомо, рідко буває щасливе. Отже, може кумоньки-голубоньки не зовсім уже й клепали. Та хоч як воно там було, а отець Григорій розмислив, що краще буде взяти дитину до власних рук. І, на мою думку, він зробив розсудливо й великодушно, бо я мало вірю в виховання [дітей] і найстатечнішими матерями, особливо коли в них дитина-одинак.
Малому Сокирі повертало на сьомий рік, а тому отець Григорій одного хмарного ранку проказав хлопцеві молитву перед навчанням і розгорнув перед ним граматку. Як же він здивувався, коли хлопець, не запинаючись, прочитав йому всю абетку. Добрий знак, — подумав отець Григорій і показав йому буки аз — ба тощо. Помітивши незабаром, що хлопець тямущий і доброї поведінки, почав він його вчити, крім словянської, ще трьох мов: жидівської, грецької й римської. Він, мабуть, мав на думці зробити з нього доктора принаймні любомудрія, себто філософії. Хлопець же, хоч і гадки не мав про великі плани свого великого вчителя, проте старався собі нишком і на десятому році віку свого легко читав Давида, Гомера й Горація, а на одинадцятому привітав свого начальника з новим роком усіма чотирма мовами, прочитавши йому вірші, написані в Київській Духовній Академії чотирма мовами — на пошану митрополитові київському Серапіонові. Наставник, обнявши з радощів учня, промовив: "Зерно впало на добрий ґрунт"; та все ж намір зробити з Сокири філософа всіх наук не справдився.
Минав йому пятнадцятий рік, як він почав учитися у свого вчителя музики. Отець Григорій знав, що для ліпшого ушляхетнення серця людського потрібна музика і тому листом попросив приятеля свого, філософа Сковороду показати своєму улюбленикові початки музики. Філософ, не гаючися, прийшов у П[ереяслав] разом із своїми нерозлучними друзями — з флєйтою й собакою і з успіхом почав навчати [хлопця] "сладко-звучія". Наука йшла добре, і не більше, як за рік, вони разом з учнем виспівували різні канти й дуети, а на імянинах отця Григорія, по вечері, на велике задоволення гостей, проспівали вони під акомпаніямент гуслів сатиричну пісню Сковороди, що починається так:
Всякому городу свій нрав і права,
Всяка имієть свій ум голова...
Сокира мій справді робив великі поступи в засвоєнні музики, якщо взяти на увагу правдиву філософську недбалість його вчителя. Містик-філософ одягне, було, сіру свитину, накриє голову соломяним брилем, возьме флєйту й гайда світ-за-очі, а вірний сопутник його за ним. Піде він було, в Березань, за тридцять верстов од П[ереяслава], по дорозі зійде на стародавню високу могилу, що її звуть "Вибла", зійде єдине по надхнення і, зачерпнувши з надр її "малую толику" цього, тілько богам властивого дару, поспішає поділитися цією благодаттю з приятелем своїм Якимом Лукашевичем у Березані. Проживши тиждень у приятеля, їде відвідати другого, а там третього, а за місяць, дивись, він уже в Києві: сидить із другом своїм Іваном Левандою на лавочці коло брами й читає імпровізовану дисертацію про звязок душі людської з світилами небесними. А наш вітія прославлений і дисертації приятеля слухає, і проповідь на ближчу неділю готує. Перебувши трохи в Києві, він опиниться в Стайках, а звідти в Трахтемирові, а ще через день і в Переяславі.
Преподавши лєкцію музики, він знову вирушає на відвідини до друзів своїх, але вже через Яготин до Полтави й далі.
Гречка вже лагодився був писати до Бортнянського (теж свого товариша з бурси), бо бачив у молодому Сокирі справжній ґеній музики й голос архангельський, та доля зовсім інакше судила.
Швидко наближався вагітний подіями 1812 рік, а молодому Сокирі кінчалося девятнадцять літ од нароження.
Нарешті привів на світ свої потворні діти отой страшний 12-ий рік. Як жертва цілопалення, спалахнула вогнем "святая Блокаменная", і від краю до краю по всьому царстві залунав заклик, щоб виходило все — старе й мале — гасити ворожою кровю велику пожежу московську.
Дійшов той тривожний заклик і до рубежів нашої мирної України. Заворушилася вона, мати моя рідная, заворушилося охочекомонне й охочепішеє військо українське. Не витримав мій парубок, розбив псалтир і гуслі, втік та й записався в місті Пирятині до полку, під команду пирятинського полковника Миколи Свічки.
Довідавшися про все це, Гречка листом прохав друга свого Миколу Свічку не зоставляти без опіки його вихованця на кривавому шляху воєнному. І приятель це виконав, як дбайливий батько. Надавши парубкові перший уряд, вирушив полковник Свічка із славного міста Пирятина в похід на супротивного ґалла і на двадесять язик.
Коли полк переходив через місто П[ереяслав], то отець Григорій на чолі духовенства зустрів козацтво коло міської брами, благословив хрестом і окропив святою водою. А як підійшов до чада душі своєї, то звів догори повні сліз очі й промовив: "Господи, заступи тебе й охорони тебе!"
Коли криваві події дійшли до бажаного кінця, і зубатого звіря французького замкнули в анґлійську буду, то й наше славне козацтво розійшлося по хуторах та селах і, поховавши зброю воєнну, взялося за плуги та рала.
У половині 1815 року Сокира повернувся сотником до свого рідного П[ереяслава] та, на великий сум свій, не застав уже живим свого добродія, отця Григорія. Він знайшов тілько в міській ратуші заповіт небіщика на своє імя. А заповітом тим незабутній добродій одписав йому частину своєї бібліотеки, що складалася з дорогих видань давніх класиків, жидівської біблії, французької енциклопедії та рукописного примірника літопису Кониського, на першому аркуші якого написано було власною рукою преосвященного таке: "Юному моему Другу и собрату Григорію Гречк, доктору богословія и другихъ наукъ, на память посылаетъ смиренный Г. Конисскій".
Крім бібліотеки, одказав він йому ще дорогу скрипку й свої улюблені гуслі, на яких з внутрішньої сторони намальовані були дві пастушки, що танцюють з ціпками, та пастух, що грає на флєйті під липою над струмочком.
Сокира відправив панахиду за праведну душу свого добродія і, перенісши дорогоцінну спадщину до свого спустілого хутора (мати його теж умерла), почав приводити до ладу свою дідівщину; поладнавши ж нашвидку, що можна було, запросив духовенство і спочатку собором освятив відновлену оселю, а потім собором [таки] відправили панахиду за спокій душі батька, матері й усіх ближчих родичів та за найближчого й найщирішого добродія, отця Григорія. По відправі він, за звичаєм предків своїх, нагодував різного стану людей може з тисячу душ, не лічучи міського духовенства й шляхти.
Зоставшися сам на своєму хуторі, почав він нудьгувати і довго, кілька місяців, нудий він світом та не знав, що з собою робити. Аж якось увечері пригадав він святе речення: "Не добро быти человку едину" і другого дня вранці, осідлавши коня, поїхав у Сулимівку. А там у нього, коли він ще на війну не ходив, зростала на прикметі маленька дівчинка, дочка небагатого панка. Знехтувавши звичаї предків, він сам без сватів перебалакав з батьком, з матірю, а також із суженою та після Різдва вони собі й повінчалися, нівроку.
По такому хапаному весіллі ніби й не слід було сподіватися сімейних радощів, а проте вийшла благодать, та ще й яка! Поперше, молода жінка Сокири — красуня, та ще й яка красуня! Дай Боже іншому хоч би й уві сні таку красуню побачити. А подруге, була вона найчистішого, непорочного серця і вдачі тихої й покірливої. Сказать просто — і над нею, і в ній самій було благословення Боже. Одне тіпько й можна було сказати про неї, і не те що лихе, а трошки смішне. Їй, сердешній, довелося минулого літа погостювати місяць у своїх багатих родичок у містечку Оглаві, а родички ті саме тоді повернулися з Києва, чи, ліпше сказати, з якогось київського пансіону, і були надзвичайно освічені. Отут вона, сердешна, трохи й похитнулася. Від них вона довідалася, що читати їх учать не для одного молитовника, а й ще для дечого, що найвище щастя для добре вихованої панночки — носити якнайвищий станик і причаровувати кавалєрів. А яких чарівних пісень од них вона вивчилася: і як "стонетъ голубокъ", і як "дубъ тотъ при долин, как рекрутъ на часахъ", і як "пастушка купается въ прозрачныхъ струяхъ", і як "закричала она: ахъ!", побачивши нескромного пастушка, і навіть "О, Фалалей, Фалалей", і ту вивчила. Та як же його й не вивчитися в таких освічених панночок, а вона, чарівниця, ще й на ґітарі грала. Впало це в око її молодому чоловікові, та він розмислив, що найкраще буде не звертати уваги на ті пісні: поспіває, поспіває та й перестане, коли не буде кому слухати її модних пісень. А іноді то він і кепкував, особливо, коли проходив день тихо, без співів.
— А що це, Параско, — скаже він — сьогодні ввесь день мовчиш, хоч би заспівала якої чужоземної пісні.
— Якої ти ще там вигадав, чужоземної?
— Та хоч би отієї як та "пастушка полоскалася въ струяхъ".
— Не хочу. Співай сам, коли хочеш.
— Добре, я заспіваю.
І він поволі розкривав гуслі і, стиха приграваючи на них, співав своїм чарівним тенором з найглибшим почуттям:
Не ходи, Грицю, на ті вечорниці...
І коли кінчав пісню, жінка падала йому в обійми, обливаючися гіркими слізьми, і він тоді казав їй, цілуючи: "Оце тобі справжня модна пісня". Так він поволі й зовсім одхилив її од сучасної освіти, а про багатих і одукованих родичок та про їхні модні пісні з того часу вже й згадки не було.
Пестощами й насмішками довів він її до того, що вона й сама почала сміятися з осячих талій переяславських панночок і по довгій роздумі одягла свій національний костюм, на велику радість своєму чоловікові. І, Боже мій, яка ж вона гарна була в своєму рідному вбранні! Така гарна, що коли б я був банкиром, от хоч би таким, як Ротшільд, то я б інакше й не одягав свою баронесу.
Та ба! не всім доля судила зазнати в житті таких великих радощів, як ті, що ними тішився Сокира. І він уповні цінив цю благодать Божу.
Милуючися на свою красуню Параску, не забував він і про господарство. Оглянув спочатку свою дідівщину та, добре розміркувавши, вирішив він оддати орну землю з половини козакам із Сулимівки. Кріпаків при хуторі не було. Та він тому й радий був, що їх не було. На цей клас нашого народу дивився він, як справжній філантроп. Прибережжя річки Альти зоставив він за собою для худоби й викошував тучні луки толокою, а в липовому гаї на леваді, що підходила до самого хутора, надумався він одновити батьківську пасіку. Це стало йому за улюблену мрію. Та й справді: що з усіх наших промислів може бути невинніше за пасіку? Він негайно написав до Стародуба, щоб на весну прислали пасічника: тоді ще не було Прокоповича, славного нині бджоляра, і тому потреба примушувала звертатися до пасічників-самоуків.
Пасіка, заснована ним у липовому гаю за допомогою старовіра з Єльонки щороку примножалася й за пять щасливих літ виросла до пяти тисяч колод. Господь благословив його почин: тепер він був пан на всю губу. Пасікою своєю він одхилив од себе все, що в зносинах з людьми з конечности звязане з наживою, а разом з тим і все гидке й низьке.
Щасливий, стократ щасливий той чоловік, що потрапив одіпхнути від себе все недостойне людини і задовольнятися тілько добром, придбаним власною працею. Таким щасливцем був Сокира.
Перебуваючи в німецьких землях, уважно придивлявся він до тамошнього сільського побуту й тепер пристосовував до свого хутора те, [що там бачив]. Така сама німецька чистота й порядок у всьому. Щоправда, нашого брата-маляра хутір Сокири не вразив би своїм зовнішнім виглядом, зате не-маляра він дивував порядком.
З усіх словянок чорнобриві землячки мої мають цілком заслужену славу чепурних господинь. Але в мадам Сокири прикмета ця була доведена до крайности. Їй, було, звичайно й уві сні сниться, що в неї або в покоях підлогу не вимито, або в пекарні долівку глиною не вимазано; так щоб така нечистість не каламутила її невинного сну, вона наказувала Марині що Божого дня підлогу вимити та ще й вишарувати, — здавалося б, уже й досить того, так же ж ні! — а ще й київським піском посипати, таким піском, що ви його й не в кожного ґубернатора в канцелярії знайдете. Вона сама його привозила щороку з Києва, коли їздила туди на [15] серпня.
Карло Осипович казав завжди й кожному, що коли він і бачив рай на землі, то саме в господі Парасковії Тарасівни, і більше ніде.
В пасіці панували така ж чистота й порядок, як і в домі. І як тут доречі були Верґілієві "ґеорґіки", що їх любив перечипувати Сокира, лежачи в катразі. І жадна душа в усьому П[ереяславі] не знала, що старий пасічник (так його прозвано за тиху вдачу та поважну ходу) читав в ориґіналі Верґілія, Гомера та Давида. Напрочуд дивна скромність! Я сам, бувши його добрим приятелем, часто гостював у нього по кілька день і, крім літопису Кониського, не бачив у хаті навіть бердичівського калєндаря. Бачив тілько дубову шафу в кімнаті й більш нічого, але літопис Кониського в коштовних палітурках завжди лежав на столі, і завжди я бачив його розгорненим. Ничипір Федорович кілька разів перечитував його, але до самого кінця — ані разу. Все, всі мерзоти, всі лютощі польські, шведську війну, Біронового брата, який у Стародубі відіймав у матерів немовлят і давав їм годувати грудьми цуценята для своєї псярні, — і це перечитував, але як дійде до голштинського полковника Крижанівського, плюне, згорне книгу й ще раз плюне.
Раз якось приїжжаю я до нього з книгою "Украинского Встника", в якій Гулак-Артемовський надрукував дві оди Горація (ґеніяльна пародія!); прочитавши оди до Пархома, ми з щирого серця сміялися з Парасковією Тарасівною, а він одчинив дубову шафу, вийняв звідти книгу в оправі з собачої шкури і, розгорнувши її, сказав: "Ану, подивімся, чи сходиться воно з ориґіналом?" І тут тілько я побачив латиніста, еллініста та гебраїста і повну шафу книжок, що вмістили в собі письменство всього старожитного світу. А він, прочитавши вголос ориґінал, загорнув книгу, поклав її на своє місце і, ходячи тихо по хаті, проказував сам до себе:
Пархоме, в щасті не брикай!...
— Прекрасно! І достоту вірно! — вимовив він уголос.
Я й попереду глибоко поважав Ничипора Федоровича за його в усьому благородну вдачу, а тепер, благоговіючи, просто малів перед його лицарською скромністю.
— А що це ми всі, неначе в рот води понабирали? — сказала Парасковія Тарасівна. — Може б так повечеряти ще засвітла?
— А що ж, як вечеряти, то й вечеряти, я й на те пристаю, — відповів Ничипір Федорович.
Вечерю накрито було на ґанку, і, як кінчали вечеряти, з-за темного П[ереяслава] встав повновидий красунь — місяць. Ми всі троє замовкли й тілько переглянулися між собою. Картина була така гарна, що можна було тілько дивитися на неї в мовчазній побожності. Ничипір Федорович запросив мене з собою ночувати на пасіку, на що я, звичайно, з радістю погодився.
Не було такої другої ночі в моєму житті та, певно, й не буде. Довго розмовляли ми з ним про різні речі й випадком торкнулися моєї струни — народніх пісень наших. Ні один у світі професор літератури не читав своєї лєкції про значення, вплив і цінність народніх пісень так, як він. І з якою глибокою любовю вивчив він слова й мотиви наших прекрасних, сердечних пісень!
— Так, — казав він — ях порівняєш зворушливу, просту красу наших пісень з сучасними нам романсами, то що в цих бридких витворах побачиш? Крім неморальности — нічогісінько. — І надзвичайно делікатно торкнувся він пісень покійного свого вчителя музики Сковороди. Він сказав: то був Діоґен наших днів, і коли б він не компонував своїх вінеґретових пісень, то було б краще. А тож, бачте, знайшлися й наслідувачі: хоч би й князь Шаховской, або Котляревський у своїй "Оді на честь князя Куракіна" — відбиток Сковороди! Тілько й тієї різниці, що вчитель мій, як справжній філософ, ні до кого не підлещувався. Того часу "Енеїда" Котляревського не була ще надрюкована.
Я, збираючи народні пісні, багато записав од нього варіянтів і самих пісень, що їх раніше ніде не чув.
З усіх його гарних прикмет найкраща була та, що був він надзвичайно реліґійний. Більш за все любив він читати Новий Заповіт. Він усім серцем своїм і всіма помислами своїми розумів і глибоко відчував священні істини євангельські. Щонеділі й щосвята їздив він із жінкою на службу Божу до соборної церкви Благовіщення. Разом з прекрасною, гармонійною архітектурою церкви йому до серця припадали й співи семінаристів. Але коли в церкві поставили новий іконостас, зникла гармоній архітектури, і він почав їздити на службу Божу до церкви Успіння, тієї самої, що в ній року 1654 склав присягу Зиновій Богдан Хмельницький зо всякого стану народом на вірність московському цареві. Але коли відновляли цей історичний памятник і через ощадність з шести бань знищили пять, то він почав їздити до Покрови. Церкву в імя Покрови — незграбної й безхарактерної архітектури — збудував на спомин про здобуття Азова полковник п[ереяслав]ський Мирович, приятель і спільник Івана Мазепи, що його проклинають. У тій церкві зберігається цікавий історичний образ пензля, можна думати, Матвєєва, якщо не якого чужоземця. Образ поділений на дві частини: нагорі Покрова Пресвятої Богородиці, а внизу Петро I з Катериною I, а навкруги всі його славнозвісні сподвижники, а між ними й Мазепа, і ктитор церкви у всіх своїх реґаліях.
Вислухавши службу Божу, Сокира підходив до образу Покрови й довго милувався ним та розповідав своїй цікавій Парасковії, що то за люди, що їх під покровою Божої Матері намальовано.
Іноді він оповідав такі подробиці про Даниловича та про зруйнований Батурин, що Парасковія Тарасівна простосердно питала чоловіка: "За що ж Вона його покриває?"
Хоч і повен келих щастям, але завжди знайдеться місце й на краплю отрути. Для повного щастя Сокирі чого б бракувало? А йому бракувало найвищого блаженства в житті — дітей.
Літ шість уже минуло з того часу, коли на хуторі старого сотника Сокири, не зважаючи на присутність отця протоєрея і іншого чину духовного, Ничипір Федорович вийняв свою скрипку (гуслі бо не пасували до тієї пісні) і заграв, приспівуючи:
Ой, хто до кого, а я до Параски...
На це Парасковія Тарасівна плюнула й вийшла з світлиці, а Карло Осипович та Кулина Охримівна, не кажучи ні слова, і теж не звертаючи уваги на чин духовний, вхопилися за руки та й пішли витанцьовувати:
O, mein lieber Augustin...
І того ж вечора друга пара — кум з кумою, — їдучи від Сокири до міста, співали тихенько на два голоси:
Одна гора високая,
А другая — низька...
А отця протоєрея і братію тієї ночі поклали спати в новій коморі, бо ніч була неспокійна, то щоб чого, боронь Боже, не сталося. Карло Осипович і Кулина Охримівна, потанцювавши досхочу і сказавши господарям: "Gute Nacht", сіли у свою біду й поїхали до міста, розмовляючи потихеньку і все по-німецькому.
То був великий і радісний день для бездітного Ничипора Федоровича й Парасковії Тарасівни: того дня вони охристили й у прийми взяли двох близнят-найдів і бучно справили христини. Так бучно, що бабка-сповитуха довго ще говорила потім: "народилася, охристилася й помру, а не побачу таких хороших христин, як були у старого сотника".
І от минуло шість год од тієї великої події в господі Сокири. Якось надвечір сиділи вони, себто господарі, з нерушимим другом своїм Карлом Осиповичем. Перед ними на темно-зеленій луці, що доходила до самої Альти, гралося двоє діток у червоних сорочечках, неначе два червоні метелики миготіли на темній зелені. З ґанку всі троє мовчки милувалися ними. І здавалося, у всіх трьох співбесідників разом з поглядами й думки були скеровані на дітей. Довго дивилися вони на них. Перша порушила мовчанку Парасковія Тарасівна:
— Розсудіть ви нас, голубчику Карле Осиповичу, що нам робити? Я кажу, що діти ще малі, а Ничипір Федорович каже: "То дарма, що малі, а вчити треба". Де ж тут, скажіть таки, Христа ради, правда? Нехай би ще хоч рік погуляли, а він після Покрови думає вже й починати.
— Давно, давно пора починати, — сказав Карло Осипович. — Я давно думав про це.
— Свята Варваро Великомученице! Чи боїтеся ви Бога, Карле Осиповичу?
— Боюся, дуже боюся, Парасковіє Тарасівно! І скажу вам, що коли мені було тілько пять років, то я читав дещо на память із Шіллєра. Небіжчик Коцебу сказав раз, коли я прочитав його поезію на память, що з мене вийде великий поет, а на ділі вийшов маленький фармацевт. Ось як, Парасковіє Тарасівно, і великі люди часом помиляються.
— Та байдуже, хай собі помиляються! але подумайте самі: після Покрови!
— Авжеж, авжеж! Що швидше, то краще.
— Ну, і знайшла я в кого оборони шукати, — подумала Парасковія Тарасівна, але не сказала, а Карло Осипович, заживаючи табаки, примовляв:
— Так, так, треба вчити. Тож ваша приказка говорить, що за вченого двох невчених дають, та й то не беруть.
— Так ось що: ми вас, Карле Осиповичу, слухаємо, як самого Бога. Пождіть, мої голубчики, хоч до Пилипівки. Там дасть Бог піст — час тихий, їм, нашим рибонькам, все ж легше буде.
— До Пилипівки? Як на вашу думку, можна пождати? — спитав Ничипір Федорович.
— Не можна. Життя коротке, а наука вічна, — каже великий Ґете.
— Господи, що я наробила! — подумала Парасковія Тарасівна. — І нащо я йому говорила про дітей? Тепер, я вже знаю, добра не буде. — Ну, ви собі як там хочете, — промовила вона вголос — а я вам до Пилипівки не дам дітей мучити.
— Ти їй хоч би що, а вона своє, — сказав Ничипір Федорович, — І скажи мені, звідки ти такої натури набралася?
— Та від вас же й набралася: ви по-моєму нічого не хочете зробити, то й я по-вашому теж не хочу.
Саме тоді діти підбігли до ґанку, і Карло Осипович, голублячи їх, спитав;
— А що, Зосю, чи хочеш ти грамоти вчитися?
Зося жваво відповів: "Хочу".
— А ти, Ватю, теж хочеш учитися грамоти?
— Теж хочу, — запинаючись, одповів Ватя.
— От бачите, Парасковіє Тарасівно, а ви спиняєте їхню охоту!
— Та Бог із вами, Карле Осиповичу, я вже не спиняю. Тілько треба обміркувати, як те все доладу зробити.
— То правда, — сказав Ничипір Федорович. — Ось що, Карле Осиповичу, ви живете в місті і через вашу професію зустрічаєтеся зо всякого стану людьми. Чи не трапиться вам часом семінарист, хоч і не дуже вчений, та аби не завзятий, — поєднайте його до наших дітей..
— З великою радістю шукатиму такого чоловіка. Є в мене один знайомий семінарист, великий майстер хемічні досліди робити. Цей, щоправда, не підходить, але я в нього розпитаюся.
— Будьте ласкаві, Карле Осиповичу, от ми їх і посадимо за тму-мну, моїх голубчиків, — сказав Ничипір Федорович, пригортаючи до себе дітей.
Про цих дітей, майбутніх героїв моєї повісти, повинен би я більше оповісти, та не знаю, що можна особливого сказати про пятилітніх хлопчиків. Діти, як діти — гарнесенькі, повновиді, румяні, як недостигла черешня, та й годі. Хіба тілько те, що одне на одного схожі, як дві черешнині, що ледве зарумянилися.
Сказавши одне одному на добраніч, Карло Осипович сів у свою "біду" та поїхав до міста, Ничипір Федорович, поблагословивши дітей "на сон грядущий", пішов у свою пасіку, а Парасковія Тарасівна, поклавши дітей спати й проказавши молитви на сон грядущим, запалила каганець і теж лягла спати.
Звичаєм своїм Парасковія Тарасівна на [15] серпня вирушила до Києва, а повернувшися з Києва, по-між іграшками й святими речами — як от шапочки Івана Многострадального, перстні Варвари Великомучениці — та силою всякої всячини, кипарисових образків, майстерно оздоблених фольгою, та інших рідкостей, показала дітям іграшки, яких досі ніколи їм не привозила. З зовнішнього вигляду вони не скидалися на іграшки, а просто були то дві дощечки, обгорнені шкурою. Якжеж діти здизувалися, коли розгорнули дощечки й побачили там зелені товсті аркуші паперу, покарбовані червоним і чорним чорнилом. Їх радощам та здивуванню й краю не було! Невинні створіння! Не знаєте ви, яке лихо заховалося в тих різнокольорових закорлючках! Це джерело ваших сліз, найбільший ворог вашої дитячої солодкої свободи, одне слово — це граматка.
Дожидаючи 1 жовтня, Парасковія Тарасівна сама почала їх помалу вчити розуміти таємничі знаки і за кожну вивчену літеру платила солодким київським бубличком. І, на немале її здивування, вже за кілька день діти читали всю абетку. Та правда й те, що й наволока з бубликами вже спорожніла, і це примусило Парасковію Тарасівну припинити науку. — Та до того ж — гадала вона — близько вже й Покрова, то нехай же вони, мої голубята, хоч малий ще час на волі погуляють.
Ясний обрій юної свободи моїх героїв вкривали хмари. Гроза швидко надходила і нарешті, саме на Покрову в годині девятій вранці, вдарила громом "біди" Карла Осиповича й появою самого Карла Осиповича, а за ним — о, жах! — появою чогось довжелезного, в заялозеному халаті, в старій куцій фризовій шинелі (певно, на виріст шитій). Це й був ніхто інший, як сам світильник [науки], або, простіше мовлячи, вчитель, що його викопав Карло Осипович у брудних семінарських авдиторіях.
Степан Мартинович Левицький — особа причетна до цієї повісти. Отже, годиться і про його персону сказати декілька слів.
Він був один із багатьох синів найубогішого з усіх на світі дияконів, отця диякона Мартина Левицького, не памятаю добре, з Глемязова чи з Ірклієва, памятаю тілько, що з золотоноського повіту.
Дивні й незрозумілі присуди долі людської. Хоч би й такий, можна сказати, дикий присуд: Ничипорові Федоровичу, людині заможній, не послати за всі його молитви й єдиного, мовляв, чада, а з убогих найубогішому дияконові завалити дітьми й без них тісну хату. І то, ніби на сміх, — одне від одного дурніше й бридкіше. От, наприклад, хоч би й цей, що стоїть тепер перед очима Ничипора Федоровича, навчитель. Неподобно довга суха постать з такими ж незграбними кістлявими руками. Обличчя опойкового кольору з величезним носом, з довгим загостреним підборіддям, що виступає вперед, з чималими звислими вухами, і до всього того з розпухлою нижньою губою, так що ліній рота не можна було визначити; трудно б визначити й обрис очей, бо вони запливли від снів. Внутрішні прикмети Степана Мартиновича були в повній гармонії з зовнішніми. Так, наприклад, спитав його одного разу професор на іспиті: "А ти, Степо, скажи, що памятаєш. Я й тим задовольнюся". І Степа, подумавши чимало, сказав: "Я памятаю, що була пожежа за Трубайлом та ще потім в Андрушах". — "Ну, добре, Степо, добре! З тебе й того досить". Він ніколи не просився на свята додому, бо добре знав, що свята обминають їх напівзруйновану хату, а проводив свята в тих самих холодних брудних класах, де перед тим проводив і велику чотиридесятницю. Трапилося якось, що кілька товаришів зосталося на свята в семінарії. Як добрі діти, послали вони батькам письменні привітання з святами, просячи наприкінці кучеряво написаного посланія прислати їм на свята потроху всячини. За прикладом братії надумався й Степа скомпонувати посланіє до своїх убогих батьків "словеси такими":
"Найдорожчі батьки!
"Висилаючи цього листа з північного города, богоспасаємого Переяслава, я остаюся ваш син..." і, подумавши, додав: "я вітаю вас з наступними святами і бажаю, щоб ви задля Різдва Христового прислали хоч ворочок пшона та шматок сала, із ласощів — хоч шкапові чоботи та...". Тут він знову задумався, а лукавий приятель його Лука Нестеровський підкрався, вихопив недокінченого листа, показав усій братії, — і почалася кумедія. З того часу інакше його й не звали, як "пожежа у шкапових чоботях". А він на те ані слова, так мовчки й одбув.
Поки рекомендував Карло Осипович свого protg Ничипорові Федоровичу, наймичка Марина уважно придивлялася новій особі і, розглянувши його добре, штовхнула злегка Парасковію Тарасівну й пошепки спитала, показуючи очима на Степана Мартиновича:
— Чи воно живе?
— Живе, — відповіла Парасковія Тарасівна й вийшла з світлиці, а за нею й Марина.
— Ви мою просьбу таки переборщили, Карле Осиповичу! Я ж просив вас рекомендувати для дітей наших учителя тілько не завзятого, а ви привезли якогось діда.
— Нічого кращого й бути не може на те, щоб навчити абетки малих дітей, Ничипоре Федоровичу, — казав Карло Осипович. — На це потрібен тілько автомат, що говорить, та й годі. А де ви знайдете, дозвольте вам сказати, щось краще за цей екземпляр? Це ж просто золото для ваших маленьких.
— Та хай буде по-вашому! То ми сьогодні договоримося, а з завтрішнього дня й почнемо з Богом.
— А чому ж не сьогодні? — спитав Карло Осипович.
— А то тому — не гнівайтеся, будь ласка — що горбатого тілько могила й виправить. Що з вами не роби, а як породилися ви німцем, так і в могилу теж підете німцем.
— А ви що ж, підете в могилу турчином чи французом?
— Я то інша річ. Я, хвалити Бога, живу вдома, а ви, Карле Осиповичу, в чужій країні, тож не повинні ви забувати, що в нас сьогодні велике свято, а в нашій парафії ще й храм.
— То ви, значить, їдете молитися Богу. Добре діло. Я привезу його вам завтра вранці. А щодо платні, то ми вже з ним умовилися: карбованець у місяць, і два гарнці пшона, а після закінчення граматки халат хоч абиякий та пару чобіт. Згода?
— Та з радістю!
І вони попрощалися.
Другого дня, себто 2 жовтня, зявився Степа вже сам один на хутір. Прочитавши, як годиться, молитву, взявся він за справу. І з тої пори щодня Божого, яка б не була погода — чи дощ, чи сніг, вранці й увечері ні на що не зважаючи, міряв наш педант шлях із хутора й на хутір, не прискорюючи і не вкорочуючи ходи, наче заведена машина. А що діти були тямущі, то вивчення граматки швидко посувалося вперед, і Ничипір Федорович, на велике задоволення своє, побачив на ділі слушність міркувань Карла Осиповича й багато разів дякував йому за "машину". І дивна річ. Діти, до того жваві, що не те, що Парасковія Тарасівна, а й сам Ничипір Федорович не міг їх утихомирити, ледве зявлявся вчитель на подвірї, ставали такі ж мовчазні й нерухомі, як і він сам, і підчас лєкції сиділи, наче зачаровані, не сміючи навіть мухи з носа зігнати. А вони ж підчас науки й слова зайвого від учителя не чули! Це, мабуть, і була причина їхнього зачарування.
На 1 грудня, себто за два місяці, вивчено було граматку до останньої літери, навіть і — "іже хощет спастися". Перепитавши учнів своїх з останньої лєкції, Степа урочисто встав, взяв їх за руки і, підвівши до Ничипора Федоровича, сказав:
— Граматку скінчили. Проекзаменуйте!
— Я без усякого екзамену вірю. Але що ми робитимемо далі, любий наш Степане Мартиновичу? Чи невозьметеся ви до свят показати їм світську грамоту.
— Можу показати; можна почати хоч би й сьогодні, аби тілько абетка була.
— Ні, сьогодні й завтра нехай погуляють, а почнемо післязавтра.
— Добре, — сказав Степа, взяв кашкет і пошкандибав до міста. На обличчі його помітно було неначе задоволення з себе. Прийшовши до міста, він зявився в аптеку і, побачивши Карла Осиповича, сказав повагом: "совершив!".
Карло Осипович по-дружньому стиснув йому кістляву руку, дякуючи за прислугу, і запросив його зостатися на обід, забувши, що Степан Мартинович ніколи ні з ким разом не обідав, — навіть у спільній їдальні накладав він звичайно галушок у миску і відходив у куток.
Попрощавшися з Карлом Осиповичем, вийшов він на майдан, тримаючи в руці одержані два карбованці (халат, чоботи та інше він уже раніше дістав). Ходячи базаром, він спинявся, розглядався навкруги себе й знову починав машерувати по базарі. Пройшовши через базар, він машинально потюпав за Трубайло, озирнувся навколо, завернув на золотоноську дорогу і, поволі пересовуючи ноги, зник за Богдановою могилою.
Немало здивувалися на хуторі, коли призначеного дня навчитель не зявився; не могли ніяк додуматися, що б то воно значило? Надвечір приїхав на хутір Карло Осипович. Спитали його, але й він не міг нічого певного сказати. Він тілько здивувався такій неакуратності.
Карло Осипович розпитував [про Степу] в семінарії, але там забули, як його й зовуть. Тілько один школяр вигукнув: "та це, мабуть, пожежа в шкапових чоботях!" Вся авдиторія голосно зареготала. Карло Осипович, звичайно, з тим і вийшов.
Нарешті 6 грудня вранці рано зявився Степан Мартинович на хуторі, просячи вибачення за прогул.
— А де ж ви були? — спитав його Ничипір Федорович.
— Носив батькам у Глемязів гроші.
— Які гроші?
— А що від вас дістав. Мої батьки дякували вам за протекцію.
Ничипір Федорович тепло подивився на незграбну постать. Він і ніколи не дозволяв собі хоч би раз пошуткувати з нього, а після подорожі його до Глемязова дивився на нього з пошаною. Праця його пішла звичайним порядком. Перед святами діти досить вправно читали світське письмо й на память вивчили привітальну віршу (то вже були витівки!). Прийшов нарешті й Свят-Вечір. Господарі запросили й учителя разом з собою святу вечерю їсти. Тут уже не міг він одмовитися. Перед тим, як сідали за стіл, покликав його Ничипір Федорович до своєї кімнати, возложив на рамена його демікотоновий сурдут і до рук дав йому три карбованці. Степі сльози виступили на очах, але він швидко оговтався й сів за вечерю.
Ніч Різдвяна — то дитяче свято у всіх християнських народів, та тілько святкують його різними звичаями: у німців — ялинкою, у москалів — теж. А в нас після урочистої вечері посилають дітей з хлібом, рибою та узваром до найближчих родичів; а діти, увійшовши до хати, говорять: "Святий Вечір! Прислали батько й мати до вас, дядьку, і до вас, дядино, святу вечерю". Після того з церемонією садовлять їх за стіл, заставлений різними пісними ласощами, і частують їх, як дорослих; потім міняють їм хліб, рибу й узвар і з церемонією провожають. Діти йдуть до другого дядька і, якщо рідня велика, то вертаються додому перед утренею, звичайно, з гостинцями та з завязаними в сорочку, намов ґудзики, "шагами".
Мені дуже подобається цей прекрасний звичай. У нас рідня була велика. Посадовлять, було, нас у санки та й возять по гостях цілу ніч.
Я памятаю один зворушливий Святий Вечір в моєму житті. Восени поховали ми свою матір, а на Святий Вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: "Святий Вечір! прислали нас, діду, батько й ...", всі троє заридали: нам не можна було сказати: "і мати".
Після вечері Ничипір Федорович і Парасковія Тарасівна попросили Степана Мартиновича відвезти з дітьми вечерю до Карла Осиповича. Він, звичайно, не відмовився, тим паче, що почував на собі новий демікотоновий сурдут. А коли він щасливо повернувся з дітьми з міста, запросили його їхати разом на утреню. Вислухавши утреню в церкві Покрови, пішов Степан Мартинович на службу Божу до собору, де були й семінаристи, що зосталися на свята [в бурсі]. А щоб позадаватися дужче своїм сурдутом, він випросив у паламаря дозволу здіймати підчас служби Божої нагар із свічок. І в Степі заворушилися пристрасті!
Коли Степа зявився на хуторі по святах, його не пізнали: він переродився, — почав розмовляти; що він на те здатен, — раніше ніхто й не думав. Спитали в нього, чи веселі мав свята. "Веселі", — каже. — "А в кого бували?" — "Батьків — каже — навістив". Він знову відбув подорож у Глемязів, щоб зоставити там подаровані йому на свято три карбованці, а разом із тим попишатися своїм новим сурдутом.
Потрохи почало виявлятися, що в нього є й інші (по-за граматкою) знання. Виявилося, що чотири правила аритметики він знає, як свої пять пальців, тілько несвідомо; російську ґраматику знає не гірше за самого професора, тілько не для вжитку. Та для доброго вчителя воно й зайве.
Велика річ — заохота. Самі тілько ґеніяльні натури здатні власними силами пробити грубу шкуру холодного еґоїзму людського й привернути до себе здивовані очі юрби. На натуру звичайну — заохота, як дощ на ниву. Натуру кволу, що заснула, от як Степа, сама вже проста уважливість, одне слово ласкаве освітлює, наче вогонь згаслу лампадку. Демікотоновий сурдут і ласкаве обхоження Ничипора Федоровича розбудили кволі, приспані сили в невикінченій орґанізації Степана Мартиновича. Виявилися в нього не тілько здібності простого вчителя, але обявився й латиніст неабиякий. Дарма, що теж неначе автомат, проте досить виразно читав він для Ничипора Федоровича Тита Лівія, лежачи в пасіці під липою.
На прохання Ничипора Федоровича преосвященний Ґедеон дав йому стихаря й посаду дяка в церкві св. Бориса й Гліба, саме напроти хутора. З того часу Степан Мартинович став жити паном і до того дійшов, що, крім юхтових чобіт, ніяких не носив; у господі ж Ничипора Федоровича став він незаступним членом [родини], так що без нього в хаті ніби чогось бракувало. Щоправда, дотепу й жвавости мало йому прибуло, але вираз його обличчя зовсім змінився: воно відсвіжилося, заспокоїлося й зробилося невимовно добре, так що, дивлячись на його обличчя, не помічаєш дисгармонії ліній, а милуєшся тілько його виразом. Велику річ зробив ти своїм сурдутом і трьома карбованцями, Ничипоре Федоровичу! Ти з дивака зробив істоту, що хоч і не високо мислить, та глибоко відчуває.
Тимчасом Зося й Ватя вчилися й виростали. А зростали вони, як казкові богатирі, не днями, а годинами, та й училися вони теж по-богатирському. Та тут треба взяти під увагу й учителя. Степан Мартинович проказував не за своїм розумом, а так, як надрюковано. Він і сам казав іноді: "не я буду винен, не я його дрюкував". На тринадцятому році це були вже дорослі хлопчики, що їм можна було дати літ пятнадцять. Вони так були схожі один на одного, що тілько одна Парасковія Тарасівна могла їх розрізнити. І схожість їх не обмежувалася самою зовнішністю, вони були схожі один на одного всією істотою своєю: наприклад, Ватя хотів учитися, і Зося теж; Зося хотів гуляти, і Ватя теж. Всі, хто вчащав на хутір сотника Сокири, не кажучи вже про Карла Осиповича, були захоплені дітьми, а про Ничипора Федоровича та Парасковію Тарасівну нема що й казати.
Одного разу ввечері несподівано завітав на хутір Карло Осипович і застав господарів, що мало не билися.
— Ну, та нехай, нехай, нехай уже буде по твоєму, — сипав словами Ничипір Федорович, — вибирай, котрого сама знаєш.
— Ні, ви вибирайте! Я нічого не знаю. Я їм просто чужа.
Саме тієї хвилини ввійшов до хати Карло Осипович, і Парасковія Тарасівна звернулася до нього:
— Ось, ось, нехай хоч вони нас розділять.
— Досі ж ви не ділилися; чим же це ви надумалися тепер ділитися, скажіть, — промовив Карло Осипович, ставлячи в куток свою палицю з шапкою.
— А ось чим, Карле Осиповичу! Ми вже надумалися, що одного нашого сина віддамо на військову службу, а другого на цивільну, так тепер не розділимо, котрого куди.
— Обох їх на цивільну, та спочатку треба їх чогось навчити.
— І я так кажу, — промовив спокійно Ничипір Федорович.
— Господи! Виростуть та й навчаться. Отець Лука й тепер не надивується їхній освіті!
— Ну, та їм уже небавом на чотирнадцятий піде, то треба про щось думати. Я думаю зробити з них покищо добрих семінаристів.
— А я офіцерів.
— Хай буде по твоєму: роби собі офіцера, а я покищо — семінариста. Тепер, значить, річ у тому, кому припадає бути семінаристом, а кому офіцером. Нехай же вирішить доля! Кинемо жеребок, а ви будете за свідка, Карле Осиповичу.
Кинули жеребок, і випало: Зосимові — бути офіцером, а Саватієві — семінаристом.
З того вечора почала Парасковія Тарасівна неначебто Зосі перед Ватею перевагу давати, звичайно, в дрібничках. Та проте ці дрібнички спостеріг Степан Мартинович і казав якось у пасіці після читання Тита Лівія, що це недобре: однієї, мовляв, матері діти, то й усе повинно бути рівне. Він казав це ніби сам до себе, а Ничипір Федорович слухав собі й гірко усміхнувся.
За рік після цієї події вирішено було спільною радою везти Зосю в Полтаву до кадетського корпусу, а Ватю в Полтаву ж таки до ґімназії. Сказано — зроблено.
Одного собі ранку, себто десь біля десятої години з хутора виїхала сильно навантажена бричка, так сильно, що четверик коней ледве її тягнув. За бричкою їхав однокінь простий віз, навантажений і накритий юхтовою шкурою, по-чумацькому. То були запасні харчі. Попереду на своїй біді клусом потрусив до міста Карло Осипович, щоб пристойно зустріти дорогих гостей на порозі своєї хати. А позаду за транспортом, неначе охорона, поспішав Степан Мартинович і казав сам до себе: "Шкода, єйбогу, шкода! краще було б до семінарії. І я б міг їм у пригоді стати, для їх користи я ладен знову вступити до семінарії". Так міркуючи, Степан Мартинович наткнувся на віз з харчами й тоді тілько ясно побачив, що віз і бричка спинилася перед домом Карла Осиповича. У старого панича ще раз закусили, чим Бог послав, як у ченця в келії, а для апетиту Ничипір Федорович мусів випити чарку горілки з гофманськими краплями. Після закуски попрощалися й почали вмощуватися в бричці. Карло Осипович на дорогу не забув всунути Зосі й Ваті до кишені по коробці мятних цукерків. Транспорт рушив і зник за рогом. Попрощалися й Карло Осипович та Степан Мартинович. Карло Осипович зостався вдома, бо треба було рецепти виготовити. А Степан Мартинович пішов на хутір, бо йому тепер на хуторі належала вся влада. Але владу свою, крім ключів од комори, він ладен віддати Марині, а сам, як во дні они феодальний той дука, ладен пішки мандрувати, не до Палестини, звісно, а до Полтави, щоб, якщо там не вдасться йому самому на вступному іспиті бути, то може хоч стороною якось вплинути на цю справу, таку близьку його благородному серцю. Прийшовши на хутір, він сказав Марині: "Благодушная Марино! Я піду в Андруші; преосвященний приїхав і прислав по мене; є справи. То ти не виходь із дому, а якщо я там заночую, то це нічого, не турбуйся: все буде гаразд". І, не давши часу благодушній Марині хоч слівцем заперечити, сказав "прощайте!" й вийшов за ворота. Та, проходячи містом, згадав він, що не мав при собі ані шага грошей; тому він знову повернувся на хутір, узяв карбованця, повторив науки Марині, додавши, що якщо він і другої ночі забариться в Андрушах, то щоб вона не турбувалася. Сказав та й пішов.
Якщо Ничипір Федорович собі уявляє, що його вірний Степа лежить тепер під липою на пасіці та читає вголос Тита Лівія, то він дуже помиляється. Степан Мартинович забув про все на світі, крім вступного іспиту своїх вихованців. Прискореним кроком міряв він пирятинську дорогу. В Яготині він підночував і, вставши вдосвіта, на пізню Службу Божу був уже в Пирятині. Пообідавши шматком хліба з таранею та відпочивши трохи під цвинтарем, він бадьоро рушив далі і всенощну слухав у Лубенськ